Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Купили. Це давно було, коли ще господарем тут був татів дядько, Інокентій Генріхович. Розумна була людина, страшенно. Мені про нього папінька багато розповідали. Коли ото пішли чутки про волю для холопів, дядько зрозумів, що це буде кінець. Смерди розбіжаться хто куди, спробуй їх примусити землю для пана обробляти! Піти проти государя, щоб волю не давати, він не міг. То вирішив, що треба якось інакше селян при собі залишити. Найкраще для цього підходив спосіб налякати їх. Самих канчуків тут мало було. То дядько вирішив якесь чудовисько завести. Спочатку їздив до Відня, щоб найняти там рабина, який би голема зробив.

— Кого?

— Голема, велетня, який би став вірним рабом. Але рабин хотів забагато грошей, а дядько жидів не любив, то полаялися вони і не домовилися. Дядько далі шукав, що і як, коли почув про зміїв, що десь на В’ятці живуть. Поїхав туди, якось зміг украсти яйце змієве. Наказав двом дівкам кріпосним його вигрівати, сидіти при ньому вдень і вночі. Ото вони й сиділи, наче ті квочки, аж поки не вилупився змій. Потім ходили за ним, годували молоком та яйцями. Змій ріс Швидко дуже. Уже в два місяці був як гусак, а в півроку як теля. Як рік виповнився, то взяв і з’їв годувальниць своїх.

— Як з’їв?

— Та просто. Перекусив горлянку, а потім з’їв. Апетит мав небувалий. На другий рік став на крило. Тут якраз волю проголосили. Зібралися селяни від пана йти, землю вимагали, а тут змій. Звісно, він тоді не таким здоровезним був, як зараз, але все одно — літає бик цілий. І вогнем уже плювався. Кількох мужиків спалив, кількох навпіл перекусив, і вмить передумали смерди кудись йти. Всі при панові залишилися. Потім дехто намагався втекти, але таких ловили. Дядько дружину завів. Він на Кавказі воював, звідти й набрав бійців. Вони чужі тут були, то служили віддано. Скажеш вбити — вб’ють, скажеш викрасти — викрадуть. Надійні люди! Бо знають, що без пана їх місцеві одразу на вила піднімуть. Дуже вже ненавидять.

Він ото розповідав про абреків прямо при них, наче їх і не було.

— Не боїшся при них балакати?

— А ці нашої мови не знають. У абреків тільки командири по-нашому розуміють, а рядові бійці — ні.

— Чому їх місцеві ненавидять?

— Бо ж абреки їх у кулаці тримають. Б’ють, грабують, жертв забирають.

— Яких жертв?

— Дівок. Раз на місяць змієві дівка потрібна.

— Навіщо?

— Щоб з’їсти. Він сумувати починає, характер у нього псується, починає вибрикувати. Щоб у руках його тримати, приносять йому жертву. Молоду дівчину. Він ото її з’їсть і заспокоїться. Десь на місяць. А потім знову.

— І що, тільки дівчата його заспокоюють?

— Тільки дівчата. Та це ж і добре! Дівок тут вистачає, баби скільки треба народять. А холопи знають, що будь-коли їхню доньку забрати можуть. То сидять тихо, бояться всупереч піти.

— Гріх це, православних людей чудовиську згодовувати.

— У чому ж гріх, Іване Карповичу? Холопи для того й потрібні, щоб панам своїм прислужувати! До того ж, порядок у нас, жодних бунтівників. Іноді зайде якийсь агітатор, так його одразу мужики здають. Бо страх мають! Слухайте, Іване Карповичу, а правда, що вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала?

— Правда.

— Тато її дуже любив слухати. А коли ото дізнався, що вона мужику якомусь співала, то всі платівки спалив! Не любить він вашого брата! — сміється хлопець.