Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Поспав я, поки сутеніти почало. Далі вийшли ми до краю лісу і почекали ще, поки зовсім темно не стало. Я пропонував повертатися до Кролевця пішки, але Нестеров сказав повертатися до воза з кіньми, щоб на ньому швиденько потім поїхати. Ну, то пішли полем. Тихенько, обережно, прислухалися. Кілька разів чутно було, що змій пролітав, а потім припинилося це. Мабуть, заморилося чудовисько. Далі вже спокійніше йшли.

Вже десь неподалік були від воза, коли почув я, наче Нестерова, який за мною йшов, не видно. Озирнувся — і справді немає. Хотів покликати, а потім почув фуркіт. Кінь! Наш? Я тихенько присів і побачив неподалік вершника у місячному світлі По папасі впізнав одного з абреків, які нас із села виганяли. Я сидів тихо, радів, що їхали абреки не в наш бік, не мусили зачепити Нестерова, коли в нічній тиші почулося дзюрчання і характерне кректання. Абреки зупинилися і прислухалися. А що там було прислухатися, коли й коню зрозуміло — авіатор дуже невчасно пішов до вітру. Вони розвернули коней і поїхали прямо на дзюрчання. А Нестеров їх як і не чув. Тільки вже коли були біля нього, спробував утекти, але схопили його. Почали нишпорити навколо, шукати мене. Запалили смолоскипи. Але я вже встиг відбігти, спостерігав на відстані. Думав, що треба пересидіти, а потім утекти і привести сюди поліцію.

— Слюхай! Ти тут, ти бачить! Ми зараз стріляти його, якщо не вийдеш! — абреки поставили Нестерова на коліна, а головний приставив йому до голови револьвер. У землю вштрикнули смолоскипи, щоб добре видно було. — Рахую до три! — крикнув отаман абреків. — Один!

Я дивився на Нестерова. Він нещодавно життя мені врятував, не покинув на поталу чудовиську. До того ж, мій клієнт, за якого я відповідав. Треба було його рятувати, але тут така справа, що зараз вийди я — і руки в абреків розв’язані. Пристрелять нас, кинуть у якесь болото, ніхто і не дізнається, що сталося.

— Два!

А поки я на волі, ці абреки вимушені будуть стримуватися. Бо ж я свідок і можу принести їм багато неприємностей. Навіть не став чекати, коли до трьох дорахує отаман, побіг.

— Три! — почулося за спиною. І постріл Я озирнувся. Я знав, що не вб’ють, і справді побачив, як живого Нестерова вантажать на коня. Біг далі. Розумів, що поручик міг на мене образитися, подумати, що зрадив я його. Але коли повернуся з поліцією, коли врятую, тоді він усе зрозуміє.

Біг цілу ніч, орієнтувався по зірках і десь уже під ранок вибіг на шлях, який мав привести до Кролевця. Там мене підвезли мужики, що їхали на базар, тож невдовзі вже був я у поліцейському відділку. Вимагав зустрічі з приставом. Мене спочатку не хотіли пускати, бо з мужика і городового вистачить, але коли сказав, що я — Іван Карпович Підіпригора, то вмить пропустили. Пристав місцевий руку мені потиснув, попросив автограф.

— Потім! Треба рятувати найкращого авіатора імперії, поручика Петра Нестерова!

— Рятувати? А що з ним? — захвилювався пристав.

Я розповів про абреків пана з Паленої Буди, про змія поки мовчав. Хай краще про такі дива сам Нестеров розповідає.

— То схопили його панські охоронці? — пристав головою закивав.

— Так, охоронці. Поводилися зухвало, дуже я турбуюся за життя та здоров’я славетного авіатора, посланця Імператорського аероклубу!

— Зараз же їдемо! — закричав пристав, він був біля мене, а потім несподівано вдарив. Кастетом, звичайним металевим кастетом, які ото бувають у кримінальників, по голові. Я завалився на підлогу в якомусь кривавому тумані, але не знепритомнів. Відчував, як пристав мене обшукує, знаходить револьвер, читає дарчий напис.

— Точно Підіпригора! Чого ти сюди приліз? Хто тебе сюди запрошував?

Пристав зв’язав мені руки, потім покликав городових. Які злякалися, побачивши мене. На підлозі та заюшеного. Рясно кров текла з голови, аж очі заливала.

— Це, хлопці, відомий шахрай, що називався славетним сищиком Підіпригорою, на якого лише трохи схожий. Ото їздив по повітах і збивав грошву з довірливих людей. До того знахабнів, що оце прийшов у поліцію, хотів з мене видурити сотеньку. Та тільки я не дурень якийсь! Мене не обдуриш! У бричку його, відвезу до Новгорода-Сіверського, там його розшукують.

Підхопили мене і потягли до брички. Там кинули на дно, наче крам якийсь малоцінний, а не людину. І покотив пристав. Коли їхав, зробилося мені погано, бо дуже вже матляло, поспішав гирод. Почав я блювати, то він дверцята відчинив і витяг мене, щоб я на дорогу те робив. Потім назад запхнув і далі поїхав. Наганяв коней щосили. Він наганяв, а я себе лаяв. Бо дурень же! Ну кому, як не мені, провінційну поліцію знати! Що вона геть уся продажна! І на жалуванні у місцевих панів чи фабрикантів. У того ж пана з Паленої Буди! Оце так пошився у дурні Іван Карпович! Недарма кажуть, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить! Тьху!

Поки я ото хвилювався, приїхали ми кудись. Пристав зупинив бричку, дістав револьвер і двічі вистрелив. Після чого став чекати. Цигарку запалив.

— Якого біса вас сюди принесло, Іване Карповичу? — спитав, коли побачив, що опритомнів я.