Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— А ми його відучимо. Будемо коровами годувати, яка йому різниця?

— Та, знаєте, як воно людей скуштувало, то корів, може, й не схоче.

— Ну, і нехай. На війні у нас будуть полонені!

— Людей будете чудовиську згодовувати? — жахнувся я.

— Німців! Тевтонів проклятих та їхніх поплічників австріяків!

Я дивився на нього і тільки головою крутив. От що з людьми робиться? Герой імперії, авіатор, тобто передова людина, з освітою, дворянин, чесний та сміливий, бо он поліз мене рятувати, якогось мужика! А тепер спокійно каже, що буде людьми чудовисько годувати. Як таке може бути?

— Іване Карповичу, чого ви зажурилися? Тут радіти треба! Що буде така у нашого Отечества зброя! Зараз схопимо змія, видресируємо, щоб накази виконував, а коли війна почнеться, то в бій! Знищимо за місяць-другий весь німецький повітряний флот, станемо господарями неба і посприяємо розгрому тевтонських варварів!

— Тихіше! — шепочу. Ото більше за все я не люблю, коли людина мріяти починає. Навіть найрозумніша людина як мріяти почне, то вмить берега пускається і такі дурниці ліпить, що борони Боже. Ось Петро Миколайович уже в Берліні зі змієм своїм капітуляцію від кайзера приймає. Тьху!

Тут змій над нами промайнув. Літає над лісом, шукає нас Лаятися припинив, тепер не чутно, де він. Видивляється, прислухається.

— Тихо сидимо, як стемніє, то підемо, — сказав я Нестерову. Домовилися, що будемо чергувати. Хтось спить, а хтось чатує. Я першим на вахту став, дивлюся навколо, інколи змія в небі бачу, ніяк він не вгамується. Згадую гору кісток та черепів. Дівчат. Як оце в нашому Отєчєстві могло статися таке? Чому люди віддавали своїх дітей? Чому не чинили опору? Хоча б до губернії поскаржилися, щоб прислали війська та вполювали чудовисько. А то ні, сидять тихо, платять своїми дітьми! Що з людьми?

Я ото дивувався, а потім згадав, як багато разів бачив, що люди в нас не люди, а худоба. Куди поведеш, туди і підуть. Один чи два з сотні свою думку мають, але й їх залякають, щоб не висовувалися. Свої ж залякають. І терпітимуть до останнього. От можуть терпіти і як дітей у них забирають. І чого так, що ми за народ такий дивний?

Од цих думок зробилося мені гірко і тоскно, щоб далі не мучитися, став я думати про Моніку й уважно дивитися навколо. У лісі було тихо, іноді вгорі пролітав змій, який, коли бачив щось підозріле, плював вогнем. Але ми були сховані добре, проходитимеш поруч — не помітиш, що там вже казати про те, аби на льоту побачити.

— А як же ми його ловити будемо? — спитав Нестеров, коли я його розбудив, бо пора була на чати ставати.

— Думаю, що треба бражки зі снодійним підвезти, — запропонував я.

— То приспати?

— Приспати і зв’язати, потім досвідчену людину покликати, щоб допомогла чудовисько вимуштровувати. Десь так.

— На чому ж таке одоробло везти? — турбується поручик.

— Ну, треба возів склепати побільше, може, почекати, поки дороги підсохнуть. Але треба бути готовими, що змій не підкориться.

— Та ну, левів та тигрів дресирують! Слонів навіть! І змія примусимо служити! Я оце спав і бачив, як я у нього на шиї сиджу і керую, як ото погонич слоном! Ох я літав, такі піруети видавав!

Далі Нестеров ще довго розповідав, як він зі змієм буде німців воювати. Договорився до того, що придумав собі титул Нестеров-Змієборський, яким його государ нагородить, коли побачить військові успіхи. Кажу ж, навіть найрозумніша людина дурнішає у мріях.