Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Поїли ми, залишки я прикопав у торішнє листя, почали дертися на пагорби. Не поспішали, тихенько йшли. Знову я перший, а Нестеров за мною, нога в ногу ступав. Придивлялися, прислухалися, обходили острівці снігу, що ще залишалися в лісі, щоб не видав нас слідами.

Потроху видерлися на пагорби, там теж ліс Я на дерево заліз, подивився. Онде село Палена Буда, онде будинок панський, палац цілий, точніше фортеця. Бо ж ровом оточений та мурами високими. Я таких панських будинків і не бачив.

Коли наче кахикнуло щось. Та так потужно, як жодна людина не кахикне, навіть бас із кафедрального хору. Я швидко з дерева зліз, присів.

— Чули? — питає Нестеров пошепки.

— Чув. Сидіть тут.

Мусив я найкращого авіатора держави берегти, то побіг уперед сам. Бачу, що он ліс потроху розступається, кущі густі, цілі чагарники, а за ними наче галявина. Я до землі припав і поплазував. Аби ото літом, так і горя не знав би, а зараз іще голий ліс, приховує погано. То ліз потроху, хвилин п’ять, аж поки досяг кінця кущів. За один приліг і визирнув. Дивлюся — велика галявина А посередині кам’яна буда, складена з величезних брил. Така буда, що ото три вози один на одного постав — і то вмістяться, заїдуть. Будинок чи що? Та тільки вікон немає... Потім дивлюся, наче щось із тої буди висунулося. Палка якась, чи що? Дерево повалене? І тут воно ворухнулося. Я до землі припав, наче маля до цицьки. Вичекав, потім голову підняв і зрозумів, що то хвіст стирчить із буди. Величезний хвіст, метри чотири завдовжки і як нога дебелого дядька завтовшки — на початку. А закінчується вже як рука завтовшки. А на самому кінці китиця, наче ото на булаві.

Я кілька разів очима блимнув, хвіст нікуди не дівся. Здивувався я. Тобто не те щоб я Нестерову не вірив, але все ж не чекав, що справді змій. Який же він розміром, якщо тільки хвіст он такий? Важко й уявити...

Тут мене аж заціпило. Бо якось я спочатку уваги не звернув, а зараз придивився і побачив, що біля входу до буди, збоку трохи, валялася ціла купа різного сміття. І з того сміття стирчали кістки. Та не просто кістки, а людські кістки! Я б іще, може, сумнівався, чи точно людські, але там же й черепи були. Людські. Частково потрощені, але впізнавані. Я рахувати їх почав, десь на третьому десятку зупинився, бо почало мене нудити. Я-то багато чого бачив і коли в конторі служив, і потім, але щоб ось так кістки та черепи людські в купі валялися!

Хотів назад лізти, подалі від цього жаху, але зупинився, бо не про все ж дізнався. Виліз із кущів і тихенько побіг по галявині, чорній, бо вся трава на ній була випалена Побачив кілька возів із діжками, вже порожніми. Мабуть, вихиляв змій, ще не забрали їх. За будою була така собі дорога, кілька десятків метрів пласкими кам’яними брилами вимощено. Мабуть, тут змій розгін брав, як ото гусак, коли злітає. А он віз зі стовпом стоїть. Квіти зів’ялі і кров почорніла на них. Жах. Я знову втекти хотів, але ж і зараз не про все ще довідався. Підійшов до буди, почав тихенько дертися нагору по кам’яних брилах. Складена була щільно, ані шпарини, створювала таку собі печеру, де чудовисько ховалося. Виліз на буду змієву, роздивився навколо, вже злізати хотів, коли рух усередині почувся. Я прислухаюся, намагаюся зрозуміти, що воно там відбувається, а тут голова. Завбільшки з коров’ячу, тільки ото посередині наріст якийсь, наче в півня гребінь. І не червоний, а сірий. Голова з печери визирнула на довгій шиї та як чхне. Я сіпнувся від чхання того, а нога стояла на ребрі брили, мохом порослої, поточилася. Як гепнуся я з розгону. Вдарився, вилаявся і завмер. Голова так неквапливо розвертається і дивиться здивовано на мене. Потім питає російською:

— Ти хто такий?

Тут би мені і здивуватися, що чудовисько, а балакати вміє, але зрозумів я, що треба щось робити, інакше пропадати мені. Бо тут же одна паща така, що навпіл мене перекусить, як я оту сосиску, що вранці ми з Нестеровим їли. А ще ж вогнем плюється. І от побачив я, як очі змієві звужувати почалися, як ото у хижака перед атакою. То атакував першим. З усієї сили по носі як вдарю носаком. Що я ще міг зробити? Тільки по носі. Сподівався, що спантеличу звіра, а сам утечу. Вдарив і пострибав, як гірський козел, по брилах. А змій як засичить! Мабуть, таки боляче я приклався!

Тут він плюнув. А я впав, бо чув про слину змієву. Пролетів наді мною шматок вогню, розміром з величенький гарбуз. Аж спину пропік, зовсім поруч пройшов, внизу ударився об кущі, й запалали вони, наче суха солома! Я підхопився і далі побіг, ось уже на землю зістрибнув, а тут земля як затремтить піді мною! Озирнувся я й побачив змія. Такого величезного, що й уявити важко. Я ото в цирку слона бачив, так змій більший був, бо ж у нього крила величезні та хвіст. Підняв їх і біг, наче гусак на бійку. І шию витягнув так само.

Кинувся я щосили до лісу. Тільки у деревах був мій порятунок. І так я побіг, як ніколи не бігав. Нісся кулею і відчував, що трясіння землі наближається. Але я мусив встигнути, мені залишалося кілька саженів, коли чудовисько знову плюнуло вогнем. Я встиг відстрибнути вбік, зробив ще кілька кроків, коли щось вдарило мене, збило з ніг, і я покотився землею, знепритомнівши. Це змій дістав мене своїм крилом.

Отямився від реготу. Чудовисько, величезне та страшне, стояло наді мною і реготало, роззявивши пащу, таку величезну, що я міг би влізти туди до пояса.

— Ну що, піймався? — спитало чудовисько. В нього була погана, нечітка вимова, але зрозуміти можна.

Я думав про револьвер. Він у внутрішній кишені піджака Якось відволікти змія, а потім... А потім я б нічого не вдіяв, навіть діставши револьвер. Хоч усі сім куль випущу, а це одоробло і не помітить! Он яке воно величезне, та мої постріли йому — наче комарині укуси!

— Ти чого бився? Га? — змій уже не реготав, а зробився злий, від чого я аж похолов, бо відчув, що чекають мене страшні тортури.

— Ой, хто це? — подивився я йому за спину, наче там хтось був. Сподівався, що відвернеться він, розгубиться, а я підхоплюся і до лісу чкурну. Смішно було на таке розраховувати, але мені не смішно було. Дурниці, звісно, але що мені залишалося, як не за дурниці хапатися? Іноді буває так, що найбільша дурниця допомогти може. Та тільки не цього разу, бо змій мене лапищею своєю притиснув перед тим як озирнутися. Якби всією лапищею, то розчавив би, наче жука, а то лише кігтем одним із лапи, але так притиснув, що й не сіпнуся.

Побачив змій, що нікого позаду немає, і зовсім розлютився.

— Обдурити мене хотів? Ну, я тобі влаштую! Підсмажу дурника! — голову назад закинув і крекче, слину свою вогняну збирає. Ну, все, думаю, добігався Іван Карпович. І від куль втікав, і від ножів, а ось тут загинути доведеться від цієї зміюки ганебної. Тьху! Щоб про це не думати, почав молитися Господу нашому. Просив вибачити за гріхи тяжкі та допомогти Моніці. Але помолитися не встиг, бо сталося тут диво.