— Стій! Упізнаєш мене? — почув я голос Нестерова.
— Тікайте, Петре Миколайовичу! Тікайте! — закричав я з землі. Мені вже все одно помирати, а він ще врятуватися може.
— Ти хто такий? — питає змій, дещо здивований.
— Не впізнаєш? — зухвало так каже Нестеров. — А я тебе добре запам’ятав, коли об дерева тебе вдарив. Що ж ти, такий великий, а літати не вмієш?
— То це ти був! Ото літав! — здогадується змій.
— Я. Вчив тебе, вчив, та не навчив, дурня!
— Ну, я тобі!
Як побіг змій на Нестерова! А той у куші. І я у кущі. А потім у ліс Біжу серед дерев, а сам відчуваю важкість кігтя зміїною. Ледь не розчавив він мене. Чую, завив. То дерева тріскалися, а то завив змій, лаятися почав. Мабуть, не наздогнав авіатора. От і добре. Бо він мені життя врятував, і я тепер його боржник. Біг далі лісом у бік, де мав знаходитися Нестеров. Там довго шукав його. Знайшов у обпаленому одязі. Виявляється, змій встиг плюнути.
— Дерево взяло на себе головний удар, до мене лише залишки долетіли, але і їх вистачило, щоб ось так обсмалило мене, наче курча, — бідкався Нестеров.
Я йому подякував за порятунок свій, заради якого ризикував він життям.
— Та що ви, Іване Карповичу, ми ж у команді одній, то мусимо один за одного бути! А що тепер?
— Давайте обійдемо пагорби. Нам треба лісу триматися, бо в полі змій нас знищить.
Ми пішли вздовж пагорбів, сподіваючись знайти ліс і ним вийти. Але виявилося, що навколо пагорбів поля, видно все як на долоні. Змій же ширяв над деревами, брудно лаявся і обіцяв нам усілякі тортури. Ми йому не відповідали, щоб не викликати чергові вогняні плювки. Сховалися у ямі, що з’явилася на місці вивернутого з корінням дерева.
— Ви бачили цю міць, Іване Карповичу? — обпалений Нестеров виглядав жалюгідно, але очі його палали захопленням. — Він знищить будь-який літак! Будь-який! Незважаючи на озброєння та вміння авіатора! А тепер уявіть, як цей змій піде в атаку! Впаде з небес на супротивника, когось спалить, когось розчавить, когось розірве навпіл, інші просто втечуть у паніці! А ще ж він може заносити в тил ворога цілі військові підрозділи! Іване Карповичу, з таким озброєнням ми за рік уже в Берліні будемо шампанське пити!
— Він людей їсть! — похмуро кажу я.
— Що? Яких людей? — дивується Нестеров.
— Дівчат, яких йому привозять як данину. Біля печери, в якій він спить, ціла гора з кісток та черепів.
— Не може бути!
— Я на власні очі бачив. Їсть.
Нестеров кривиться, замислюється, потім аж підхоплюється.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 18. Приємного читання.