Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Як з’їсти? — ошелешено кажу.

— А як завжди. Щомісяця йому возять.

— Для чого?

— Щоб не бісився. Бо як не буде дівчини, то нападати починає, хати палить, худобу вбиває, поля толочить. Ото його і заспокоюють.

— Дівчатами?

— Тільки дівчатами, — чоловік далі плаче.

— І що, доньку твою вже віддали?

— Ні, за два дні повезуть.

— На возі до стовпа прикуту?

— Так. Нюсю мою! — і далі плаче.

— А чого саме її?

— Бо нічим відкупитися було. Їм же, абрекам тим, усе одно, кого хапати. То йдуть по дворах. Де знайдуть люди, чим заплатити, там не беруть дівок. А в мене замало грошей було, то забрали. Навіщо ти мене з зашморгу вийняв? Навіщо? Не хочу я жити! — знову заплакав чоловік.

Я ще почекав, потім розпитав про те, де пагорби змієві. Господар розповів. Навіть не спитав, навіщо мені це. Погано йому було. Хотів я спитати, чому не втік він із донькою, але не спитав.

— Ти той, припиняй скиглити. Ще ж два дні є до того, як змій її з’їсть, може, трапиться щось, і донька твоя жива буде.

— Нічого не трапиться. Ніколи не траплялося. Вже мертва вона. Нюсенька моя!

Далі слухати його плач не було в мене сил, то побіг я геть. Повернувся до Нестерова Той зарився в соломі на возі, накрився піджаком з головою.

— Спите, чи що? — тихо шепочу.

— Іване Карповичу, ви! — зістрибнув з воза і ну обійматися! Так зрадів мені, наче давньому другу.

— Чого це ви аж тремтите? — здивувався я. — Спітніли весь! Сталося щось?

— Та ні, нічого, — каже Нестеров якось ніяково.