Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— За те, що чужих пустив. Заборонено це в нас.

— Чому?

— Заборонено, і все. А навіщо ти мене з зашморгу витяг?

— Бо гріх на себе руки накладати.

— А жити, коли доньку єдину на смерть забрали, то не гріх? — аж закричав він, хотів підхопитися, але не зміг, лише застогнав, бо ж добряче його відгамселили.

— Тихіше ти, — я аж на вулицю вийшов, прислухався — Тихо. Повернувся. А чоловік плакав. Не переривав його, чекав, поки виплачеться. Тоді тільки спитав:

— Оці панські, вони не наші наче?

— Не наші. З Кавказу він їх бере, навіть не християни. Щоб віддані йому були і нас ненавиділи, за людей не вважали.

— То це вони тебе першого разу побили? І двері до хати виламали?

— Вони.

— А за що?

— Доньку забирали, — і знову плакав.

— В гарем для пана? — здогадався я. Чув, що за часів кріпацтва було таке, що пани ото псували дівок, скільки хотіли, гареми цілі тримали, наче магометани окаянні. У цьому кутку глухому і зараз, мабуть, так.

— Для змія, — зітхнув чоловік, а я аж підхопився, знову на вулицю вибіг. Тихо.

— Для змія? Для якого змія? — спитав, коли повернувся.

— Для панського.

— Що за змій?

— На пагорбах живе, за селом. Чудовисько прокляте.

— А навіщо йому твоя донька?

— Щоб з’їсти! З’їсти мою Нюсю! — і знову плаче.