Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Як?

— Не знаю, але змій — диво, і село це — диво. Навряд чи два дива в одних краях ніяк не пов’язані. Ви тут поки почекайте.

Якраз трапився ярок, я звернув із дороги й зупинив віз за кущами.

— А ви куди, Іване Карповичу? — схвилювався Нестеров.

— У розвідку, в село.

— Це небезпечно! Ви ж бачили тих бандитів!

— Бачив, і страшніших бачив. Чекайте тут. Якщо почуєте постріли, то наганяйте коней звідси. Сповістіть поліцію. А як пострілів не буде, то почекайте мене, я швидко.

Зістрибнув я з воза і побіг. Дорогою, бо полем було ще грязько. Сподівався, що вершники ті в засідці не залишилися, вважали, що налякали нас добряче і ми п’ятами накиваємо аж до самого Кролевця, як не далі. Я й накивав, тільки в зовсім іншому напрямку. Добіг до села швиденько, побачив, що у всіх хатах темно, тільки вікна панського будинку на пагорбі горять. Зупинився, щоб дихання заспокоїти. Подумав, що заслаб трохи. Коли в конторі служив, то міг і годину, і дві без зупинки бігти. А тут менше пробіг і захекався.

Ото стояв, дихання заспокоював, коли почув стогони. З того двору, де ми ночувати хотіли. Прокрався поближче, почекав. Господар стогне, а більше наче нікого. Я у двір. Чоловіка під руки і потягнув до хати. Він непритомний був. Знову його побили, весь у свіжій крові. Довелося водою поливати, поки отямився він.

— Це я, не хвилюйся, — прошепотів я, коли побачив, що він очі розплющив.

— Ти? — він вдивлявся, але що там побачиш, коли темно.

— Я. Ночувати в тебе намагався.

— Що ти тут робиш? Вони тебе вб’ють.

— Хто вони такі?

— Нашого пана люди.

— А чого такі нахабні?

— Бо все, що хочуть, можуть творити. З будь-ким. Якщо пан накаже.

— А поліція?

— Поліції ми не бачимо. Не їздить сюди поліція, знає, який тут порядок.

— За що вони тебе побили?