Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Вставай.

— Не хочу, — сказав він вередливо.

Я підхопив його і приніс до ліжка. Посадив. Він був жалюгідний.. Такий жалюгідний, що я не міг його вбити, хоч прийшов саме за цим. Треба було розпалити себе.

— Ти ґвалтував дівчинку в Кременчуцькому повіті?

— Я ґвалтував тисячі дівчат. Вкажи рік та її ім’я, і я подивлюся, — невдоволено бурмоче старий.

— Що? Де подивишся?

— У архіві. Он бачиш, шафа, там все, — він вказує на велику шафу, вщерть заповнену великими книгами в дорогих шкіряних обкладинках. — Який рік тебе цікавить?

— Сімдесятий.

— Це десь на першій полиці, подивися, там вказано, — каже він.

Я дивлюся на нього. Не схоже, що він бреше чи намагається виграти час Він повністю байдужий до того, що відбувається. Підходжу до шафи. На кожному з грубезних томів проставлені роки. Починаючи з 1854-го. Беру том із написом «1870». Том важкий, як каменюка. Про всяк випадок заглядаю всередину книги. Жодних тайників, просто книга. На розкішному товстому папері записані красивим почерком дані. Ім’я дівчини, її опис, обставини викрадення чи купівлі, враження від забав із нею, а потім ще й картинка. Досить непогано намальована. Приношу книгу князю. Він кладе на коліна, починає гортати.

— Коли це було?

— Наприкінці зими.

— Ага, є, Кременчуцький повіт, Марія, селянська донька В неї був шрам на підборідді, собака вкусила в дитинстві. Я її викрав і зґвалтував, а потім відпустив. Які ще запитання? — старий подивився на мене. І зовсім не злякався тієї люті, яку побачив у моїх очах. А я палав, я вже був готовий убивати. Я б відірвав його маленьку голову, голіруч відірвав. Так би й зробив.

— Стій! Не чіпай його! — це було те дівча Воно убралося в халатик і звідкілясь узяло маленький браунінг, такий самий, що вже траплявся мені у справі з Нестеровим. Дівча наставило браунінг на мене.

— Дитя моє, поклади зброю, — це сказав не я, це сказав старий князь. — Наказую!

— Він уб’є тебе! — дівча добре розмовляло російською, хоча й чути було ще деякий акцент.

— Нехай, це мені буде тільки на радість, — посміхнувся старий. — Мені набридло це життя у зруйнованому тілі! Купа хвороб, усе болить, я забув уже, коли в мене стояв. Давай, чоловіче, ти ж прийшов мене вбивати, то вбивай! Що ще розповісти тобі, щоб ти вбив мене з чистим сумлінням? А ти поклади браунінг. Це не іграшка.

— Не вбивай його, інакше я вистрелю, — каже дівчинка мені.

— Він викрав тебе з родини, він ґвалтував тебе, а ти його захищаєш? — дивуюся я.

— В мого батька було п’ятеро дітей, і вперше я досхочу поїла тут. І на справжньому ліжку, з перинами та подушкою, виспалась теж тут. Князь найняв мені вчителів, тепер я вмію читати й писати. Я вдячна йому.