Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Допивайте каву і ходімо, — вона ще підскочила до дзеркала і покрутилася біля нього.

Ми вийшли удвох, у холі Анатоль повідомив, що плату мені не буде підвищено. То по обіді я сказав, що отримав термінову телеграму і мушу відбути у справах. Мені не хотілося їхати від Анастасії, але я мав їхати.

Потяг до Петербурга їхав більше доби, ще кілька годин знадобилася, щоб дещо дізнатися. Я побував у музеї Олександра Третього і подивився на картини, які порадила Анастасія. Після них поїхав до будинку князя Ухтомського неподалік від Адміралтейства. Поговорив зі слугами з сусідніх домів, ті розповіли, що князь останнім часом хворіє, постійно до нього їздять лікарі, а тепер унадилися кілька племінників, що чекають на спадок. Але князь із ними в поганих відносинах, то не спілкується.

Разом із князем у будинку жив візник Харлам, який був одразу і за двірника, кухарка Алія, татарка з Казані, що працювала у князя вже багато років, та якась покоївка азіатського вигляду.

— Ще зовсім дівчинка, князь таких полюбляє, — це вже мені розповідав сам Харлам, якого я спочатку пригостив цигаркою, а потім запросив до трактиру неподалік. Там довелось замовити аж три графинчики, поки у цього дебелого чолов’яги розв’язався язик.

— Що значить полюбляє?

— А те і значить. Жінки його не цікавлять, а тільки молоді дівчата, чим молодші, тим кращі. Колись їздив за ними по всій країні, а зараз старий став, додому їх привозить.

— А де він їх брав? Це ж не худоба, батьки є, влада.

— Коли гроші є, то влада у тебе. А батьки — одним гроші давав, а частенько і просто викрадав. Награється і вижене. Дівчата, особливо як по селах, вони ж потім завжди мовчали про те, що сталося. Соромно їм було.

— А ти це звідки знаєш?

— А мені лакей княжий розповідав, Абраша.

— Жид, чи що?

— Жид. Його князь колись підібрав дитиною і тримав при собі вірним слугою. Так той Абраша, коли захворів, плакався мені. Воно хоч і жид, а перед Богом страшно з гріхами помирати. Розповідав, як дівчаток хапав і князю притягував. Сваволили по всій імперії. Бувало, що поліція ловила їх, але у князя завжди і гроші при собі, і зв’язки. Коли поліції заплатить, коли батькам, отак і виплутувався. І що він у тих дітях знайшов? Баба приємна, коли в тілі! Ну, давай!

Він пив, я під стіл виливав. Тверезим хотів бути. Розплатився, повів Харлама додому. Скоріше поніс, бо набрався двірник. Здоровий був, то ледь дотягнув його до будинку князя. Довго шукав ключі по кишенях. Зайшли до будинку, там темно було, тільки на другому поверсі горіло світло. Я вже від Харлама знав, що на другий поверх нікому зі слуг дороги немає. Двері туди завжди зачинені. Прибирає там молоденька покоївка-китаянка, вона ж князю і їсти носить. Раніше Ухтомський вниз спускався, але останнім часом зовсім зліг.

Уклав я Харитона на ліжко його в тісненькій двірницькій, вийшов. Тиша в будинку, цілому палаці, не гіршому, аніж у Павла Івановича Харитоненка. Пройшовся до широких сходів, піднявся. Двері були зачинені. Зняв чобіт, дістав із нього відмичку. Це з речей графа Маєвського, який страшенно полюбляв усілякі застосови. Подлубався у замку і відчинив. Зайшов усередину. Довгий коридор. З-під одних дверей видно було смужку світла. Пройшов туди. Прислухався. Хтось говорив, потім почав тихенько стогнати. Я обережно відчинив двері. Це була спальня. Велике ліжко, на якому майже губився невеличкий дід з розплутаним сивим волоссям. Той дід мацав якусь азіатську дівчинку, теж голу. Терся об неї, шепотів різний сором та кректав. А за мить уже летів з ліжка, від мого ляпаса.

Перелякана дівчинка скрикнула.

— Одягайся. — сказав їй. А сам підійшов до старого, що полетів аж на підлогу, стогнав там. Я хотів його вбити одразу. Придушити цього жалюгідного червака Так би і зробив, якби він почав молити про пощаду, просити не вбивати. Але він не став. Спокійно дивився на мене зовсім не переляканим поглядом.

— Ну, чого став? Прийшов, так убивай, — прохрипів невдоволено.

Це тільки здається, що вбивати легко. Навіть запеклі душогуби — і ті не можуть убити просто так, шукають якихось виправдань. Я ненавидів його, багато разів, особливо в дитинстві, мріяв, як убиватиму його. Але я мріяв убити сильного та нахабного кривдника мами, а не ось цього старого каліку, який ледь жеврів, схожий більше на купку сміття, аніж на людину. Він мовчав. Лежав собі на підлозі. Я дивився на його ребра, що стирчали з-під плямистої старої шкіри.

— Що думаєш? — спитав він.