Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Звідки ти знаєш, який він був у молодості?

— У нього є купа своїх портретів у різному віці. Князь дуже любить себе. А скільки було твоїй матері, коли вона народила?

— До чого це? — дратуюся я.

— До того, що якщо вона була дуже молода, років тринадцять-чотирнадцять, то цілком можливо, що до твого народження був причетний князь. Щоправда, коли я жила з ним, князь уже був безплідний, він любив розповідати, що позбавив цноти сотні дівчат і замолоду спав лише з молодими, майже дітьми. Через це мав неприємності, кар’єри не зробив, але це йому було й непотрібно, враховуючи його статки. Ану стань, ліву ногу вперед, праву руку назад, наче збираєшся кидати спис.

— Для чого це?

— Ваню, будь ласка!

Я стаю, як вона просить. Мені тривожно від думок, що забігали тарганами після її слів.

— Точно, ти дуже схожий на нього, Ваню, кажу тобі! В нього є портрет себе молодого у такій позі, де він теж голий. Так от, ви схожі наче дві краплі води! Цілком можливо, що ти княжич Ухтомський! Принаймні, це багато чого пояснює.

Дуже збуджена Анастасія стрибає навколо мене, я теж не те щоб спокійний.

— Маячня! — не хочу вірити її словам.

— Не буду тебе переконувати, але з’їздь до столиці. Князь передав частину свого зібрання музеєві Олександра Третього. Це довелося зробити, щоб зам’яти один скандал із викраданням доньки голландського підданого. Серед переданого є кілька картин, де ще молодий князь виступав натурником і зображував різних давньогрецьких богів та героїв. Просто подивишся на них і, думаю, все зрозумієш. Що ти хочеш на сніданок?

— На твій розсуд, — я ошелешено стою і слухаю, як вона замовляє каву, яєчню, сандвічі та вівсянку. Потім починаю одягатися. У голові гупає. Я не вірю, що ось так могло статися. Що випадкова справа, до якої я пристав майже проти власної волі, привела мене до батька, якого я ніколи не шукав і навіть намагався не думати про нього.

— Ваню, одягайся. І не стій, наче мішком прибитий. Нічого страшного не сталося. Захочеш, побачиш його, князь досі живий і навіть купив десь зовсім юну китаянку, про що хвалився в листі. Не схочеш — просто викинеш його з голови, наче й не було. Добре?

Вона стрибає по кімнаті, наче кізочка, весела та бадьора, в неї блищать очі, вона сміється, пританцьовує і наспівує. Я відчуваю себе старим і безпорадним, ледве опановую себе, одягаюся. Потім виходжу з номера, чекаю в коридорі, поки з’являться два офіціанти з тацями. Удаю, наче прямую до номера Анастасії. Заходжу з ними, вітаюсь. Анастасія посміхається, наче цариця, питає, як мені спалося. Потім ми похапцем їмо, вона сміється.

— Слухай, Ваню, а це ж виходить, що я спала одразу з двома поколіннями князів Ухтомських! Брати в мене були, а ось щоб і батько і син, то ні!

— Тю, та який там я князь! — махаю рукою. — Досі не навчився їсти ножем та виделкою!

— О, старий князь теж любив їсти все ложкою, наче мужик! — вона сміється, я червонію.

— Анастасіє, прошу, щоб ці ваші здогадки не потрапили до газет.

— За це можеш не хвилюватися. Що ж я буду руйнувати свою красиву історію про те, як скромна провінційна дівчинка стала зіркою екранів? Розповім про старого розпусника, що видав мені квиток до кіно? Ніколи. Нехай це все залишиться нашою маленькою таємницею.

У двері постукали.