Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ви приревнували до Анастасії? — здогадуюся я.

— А було за що? — вона посміхається.

— Було, але...

— Іване Карповичу, не треба жодних пояснень. Ми ж домовлялися з вами, що живемо вільними людьми. Я не ваша дружина, щоб питати з вас І я не приревнувала. Я так саме добре ставлюся до вас, як і раніше, просто я хочу повернутися додому. Тут дуже добре, я потоваришувала і з Уляною Гаврилівною, і з Монікою, але я звикла жити сама, і самій мені найкраще, тому я повертаюся до Бахмача. Сподіваюся, що при нагоді ви приїздитимете в гості. Буду вам рада.

— Мені якось неспокійно...

— Іване Карповичу, ні про що не турбуйтеся. Так справді буде краще. І той, візьміться за графа Прилаштуйте до якогось заняття, бо він так швидко зіп’ється. Він, може, й нісенітна людина, але не погана Врятуйте його.

— Добре, візьмуся. Дозвольте вас хоч на вокзал відвезти.

— Добре.

Після від’їзду Єлизавети Павлівни, щоб не сумувати і не нудьгувати, узявся я впорядковувати свої літературні справи, до чого залучив графа Той важко виходив із тижнів постійної пиятики, але я тримав його міцною рукою. Маєвський ображався, погрожував утекти, намагався пробратися в підвал, де стояли сулії з наливками та самогоном, але я не звертав уваги, потроху залучав його до роботи, призвичаював до життя в тверезості Наступні тижні минули в роботі, ми завершили вже написані історії і додали кілька нових. Граф загорівся писати роман, бо це, мовляв, вища літературна каста, не те що всілякі оповідки. Я романів побоювався, бо одна справа — мої побрехеньки, а інша — високе мистецтво, яке читають люди освічені, але Маєвського підтримував, бо головне було його тримати в роботі, щоб знову не почав пити.

Аби знайти якусь цікаву тему для роману, граф напередплачував на хутір купу газет, які уважно читав. З тих газет я дізнавався новини про кіно з пані Анастасією. Про те кіно багато балакали, казали, що командування Київського військового округу виділило одразу два полки для зйомок батальних сцен, стріляли справжні гармати, ходили в атаку справжні ескадрони, сам Петро Нестеров закладав віражі заради стрічки. Всі стверджували, що такого кіно не було не те що в Росії, а навіть у Європі та самій Америці. Хоч про фільм писали багато, але про Плумпе майже не згадували, а коли й писали, то він проходив як технічний консультант, а режисером вважався Бутурлін. Усі дуже вихваляли пані Анастасію, називали її справжнім талантом.

— Оце б подивитися! — захоплювався граф. — Іване Карповичу, може, попроситися туди знову консультантом? Хоча б безкоштовно!

— Та в кіно все побачимо, — заспокоював я Маєвського.

— І куди ви тоді урвали з Києва? Га, Іване Карповичу? Ще б можна було там побути, а ви рвонули, мене покинувши. Мабуть, якась чергова загадка? Чому ви все від мене приховуєте? Ми ж співавтори!

— Графе, я нічого не приховую, але ж співавтор не сповідник, щоб усе знати. Скажіть краще, як ідея для роману, знайшлася?

— Та треба щось про війну. Це просто-таки бринить у повітрі! Щось про війну, про героїзм, про любов до Отечества і відчайдушну хоробрість руських богатирів.

— Може б написати про те, як з Бородіна піднялися загиблі там вої й попросилися на фронт, щоби знову загинути за царя і Отечество? — жартую я.

— Ні, Бородіно не підходить, там же з французами билися, а вони тепер наші союзники. Щось інше потрібно вигадати, — цілком серйозно відповів граф.

Ото так і забавлялися. Одного дня серед купи листів вдячних читачів до мене прийшов лист-подяка від пана Ісаака з Києва, який сповіщав, що отримав дуже цікаву роботу в Одесі завдяки моїй протекції. Студент обіцяв, що буле намагатися відпрацювати мої аванси. У пресі ще майнула маленька новина про погіршення стану князя Ухтомського, чекали, що залишилося йому зовсім трохи, але потім з’явився якийсь китайський лікар, що дуже допоміг, і дід ожив. Я припинив читати газети, новини про кіно і про війну мені переказував граф, який твердо вирішив, що піде добровольцем на фронт здобувати славу і теми для роману. Запропонував йому набувати доброї фізичної форми, тож зранку ми почали бігати і робити вправи з гантелями. Вже на другий день графу це набридло, але я примушував його не розслаблятися.

— Як це ви на німця з багнетом підете, коли он тільки трохи пробігли, а вже задихаєтесь?

— Навіщо мені багнет, коли в мене револьвер буде! — дивувався Маєвський, який очікував, що буде служити десь при штабі, а не місити багно на передовій.