Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Абраша ніколи не взяв собі й копійки! — ображається князь. — Він служив мені віддано, наче пес! Батько Марії взяв сто рублів. І потім вимагав ще сто, але Абраша нагнав його батогом. Згадай, того року твій дід нічого не купив? Селянин навряд чи просто взяв би гроші і зберігав їх удома, він би щось купив. Землю, коней щось таке.

Я згадую, що в діда був млин. Я ніколи того млина не бачив, як і діда, який знати мене не хотів і онуком не вважав. Але чув про млин, який, можливо, був куплений приблизно того року, коли мою матір було вигнано з рідної хати.

— Ти хочеш сказати, що мій дід продав тобі власну доньку за сто рублів? — хриплю я.

— Не продав. Він просто обрав кращий шлях із можливих. Там же був небагатий вибір: або взяти гроші, або піти до поліції. Тоді б Абраша розрахувався з приставом, і твого діда добряче пригостили б канчуками та відправили до холодної. Він це добре розумів, то вирішив узяти гроші. Розумний вибір у тій ситуації.

— А навіщо вигнав маму?

— Мабуть, для нього це був сором, і він не хотів, щоб вона про нього нагадувала. Патріархальне суспільство жорстоке, і в ньому жінка завжди винна. Не думаю, щоб дід справді так ненавидів доньку, просто так треба було вчинити, щоб заспокоїти село і врятуватися від осуду сусідів.

— Тобто, дід — непоганий, ти — непоганий, але спаскудили дівчині життя, і все добре? — реву я.

— Це закон життя, — старий розводить руками. — Люди поділяються на панів і смердів. Хтось у цьому житті має право на все, а хтось — ні на що. Я народився з золотою ложкою в роті, я мав статки, високе становище в суспільстві, усе в житті було для мене. А хтось народжується і живе голий та босий, лише для того, щоб прислужуватися господарям життя. Так влаштований цей світ, і з цим нічого не поробиш.

— То вона лише дрова для полум’я, навколо якого будуть грітися такі, як ти? — киваю на дівчину.

— Так. Якби я був простим мужиком, я б не дожив до свого віку, бо погано б харчувався і забагато працював. А якби й дожив, то не вилазив би з-за пічки, був би нахлібником, якому власні діти дорікали б за кожний з’їдений шматок. Але я сам собі господар, і останні дні мого життя оздоблює ця красуня. Бо я господар життя, і мені належить усе.

— То ти не каєшся?

— Ні. А в чому мені каятися? Я жив заради насолоди й отримав її достатньо. Я з дитинства любив дівчат, це в мене спадкове. У мого батька був цілий гарем із сотні дівок, які постійно змінювалися. Але потім кріпосне право скасували, і гарем довелося розпустити. Я спочатку ходив до будинків розпусти, але там було дуже мало моїх улюблених молоденьких дівчаток. То я почав розшукувати їх. Навчився полювати і задовольняти свою пристрасть. Через неї я не зробив кар’єри, але мої статки дозволяли мені не турбуватися за це. Вони й зараз досить великі, то мої племінники ніяк не дочекаються, коли я помру, щоб злетітися на розподіл здобичі. Зробіть їм ласку, вбийте мене.

— І тобі анітрохи не шкода тих дівчат?

— Ні. У цьому світі кожен сам за себе. Я отримував задоволення, і мені наплювати, що отримували вони. До того ж, я був упевнений, що безплідний, тож для більшості моїх дівчат зустріч зі мною була просто першим досвідом у житті. Цікавим досвідом Зараз у це важко повірити, але колись я був досить вправним коханцем Міцним та завзятим Не гіршим за тебе, я ж бачу он синці від поцілунків на твої шиї.

— Чого ж ти раніше виганяв, а тепер живеш із дівками? — питаю я і поправляю комірець сорочки, щоб прикрити шию.

— Бо постарів. І мені стала цікавою не кількість, щоб усе нові й нові дівчата, мене зацікавили стосунки. Я брав цих провінційних дуреп, у яких трохи м’яса на кістках і зовсім немає розуму, я брав їх як брили мармуру і починав карбувати з них фігуру, робити людей. Це виявилося дуже цікавим. Без мене вони б пропали, як пропадають усі ці смерди, стали б дровами для чужого багаття. А так я дав їм нове життя. Освіту, зв’язки, трохи грошей. Одна з них стала викладачкою, інша акторкою, ще одна зараз власниця модною салону. У Люсі теж є шанс піднятися. Я не виправдовуюся, мені це не потрібно, але на якомусь етапі я відчув, що отримую задоволення від того, що допомагаю іншим. Це слабкість, добро взагалі слабке. Поки я був молодим та сильним, я був злим, я йшов до своїх забаганок по живих людях, і мені було байдуже. Бо такий уже світовий порядок, що більшість живе задля примх меншості і...

— Досить. Я пішов.

Повертаюся і йду до дверей.

— Зачекай, а вбивати мене? — дивується старий.

— Живи.