Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ти не будеш убивати?

— На мені й так достатньо крові.

— Але ти ж хотів!

— Перехотів.

— Ти — слабкий! Ні, ти не мій син! Твоя матір сплуталася ще з кимось! Інакше ти б убив мене!

— Ти ніколи не примусиш мене зробити те, чого я не хочу, — я криво посміхаюся і звертаюся до дівчини. — Дам тобі пораду на майбутнє. Якщо хочеш вистрелити, треба крутнути важіль запобіжника.

Йду собі.

— Стій! Стій! — кричить старий. — Хто ти?

— Ніхто, — я вже на сходах.

— Де я тебе бачив?

— У страшних снах.

Я спускаюся, виходжу з будинку і йду геть. Іду довго, кілька разів переходжу мости, нарешті знаходжу невеличкий готель, знімаю там найдешевший номер і влягаюся спати, бо відчуваю слабкість. А вранці відбуваю додому.

На хуторі мене з радістю зустріли, Єлизавета Павлівна показувала газети з великими статтями про кіно.

— Всі просто у захваті від цієї стрічки, у якій ви берете участь. Особливо хвалять Анастасію Кольцову. Вона й справді така гарна? — Єлизавета Павлівна сміються, а я червонію.

— Занадто гарна.

Ми обідаємо в садочку, потім я беру Моніку на руки, гойдаю її, коли Єлизавета Павлівна сповіщають, що повертаються додому. Це для мене як грім серед ясного неба, залишаю Моніку.

— Чому ви повертаєтесь? Щось не так?

— Ні, все добре, просто ви одужали.

— Одужав?

— Я лишалася тут, поки бачила, що ви хворий. А зараз ви такий самий, як і були до Кавказу. Тож моя місія виконана.