Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Це всі люблять. А ось скажи, чому тут крутиться військова контррозвідка?

— Що? — Анатоль лякається. Не дивується, а саме лякається. — Звідки ви це взяли?

— Бачив кількох співробітників, вони спостерігають за зйомками. У яку халепу ти мене вплів?

— Я нічого не знаю, я... — б’ю його, не сильно і не в обличчя, щоб не брехав.

— Кажи правду!

— Вони хочуть хабар.

— Що?

— Той ревельський фабрикант, він по матері німець, то з нього видушують хабар, погрожують, що проголосять німецьким шпигуном.

— Може, він і є шпигун?

— Щось я не чув про шпигунів, які займаються кіно! Та про це ж усі газети пишуть, навіщо це шпигунам? Насправді він це кіно і затіяв, щоб захиститися.

— Захиститися?

— Так. До кіно привернута велика увага, завдяки вам і пані Кольцовій. Скоро до нас приєднається Іван Мозжухін, такий зірковий склад гарантує зацікавлення публіки. А ці хлопці з контррозвідки, вони звикли робити свої справи тихенько, не привертаючи уваги. Тепер же це неможливо. Вони б давно арештували того фабриканта, але буде скандал, а цього вони бояться. То змушені були відступити, не наважувалися арештувати фабриканта Але намірів збити грошей не покинули, ошиваються поруч, вичікують зручного моменту, щоб ударити. Розумієте?

— А чи не дешевше було дати їм хабара, аніж затівати цю оборудку з кіно?

— Вони вимагали триста тисяч.

— Що?

— Триста тисяч рублів. Одною виплатою.

— Триста тисяч! — я дивуюся, бо про всякі хабарі чув, але не про такі.

— Триста тисяч. І жодних гарантій, що за місяць чи два вони знову не прийдуть. То фабрикант вирішив відбиватися. Поки це йому вдається, і ви, Іване Карповичу, ваш авторитет — одна з важливих ланок його оборони.

— Я вимагаю підвищення платні. Удвічі. Одна справа — працювати радником, а інша — прикривати вас від контррозвідки.

— Іване Карповичу, здається, Анастасія непогано вас преміювала...