Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Запитання було логічним і навчання, хоч і зі скрипом, все ж тривало й далі. Правда, пан суддя нічого поки що не платив. Але спасибі йому, хоч годував.

Петро став вимогливішим до свого учня, ні в чому йому уже не потурав, запровадив сувору дисципліну – «як у козаків».

Хлопчик поволі втягувався в навчання. Можливо, все скінчилося б добре і він би підготував малого до вступу в школу, якби…

Якби одного разу до нього не підкотилася донька пана судді. Була вона стрункою і гарненькою, з живими сміхотливими очима, вже в розквіті…

– Петрику, – Петро аж задихнувся, почувши таке ніжне звертання, адже до нього ще ніхто так не звертався, хіба в дитинстві матінка, але то інше. – Навчи й мене наукам. Обіцяю: буду зразковішою ученицею, аніж Кирик.

Її широко відкриті очі були небесно-блакитні і Петро в них потонув незчувшись і коли. Рятунку вже не було. Та він і не хотів рятуватися.

– Попрохаю татка, аби набавив тобі платню – ще й за моє навчання…

– Та я… – Петро вже таки щасливо потонув у її небесно-голубих очах. – Я… Я й за так готовий учити таку ученицю…

І з молодим запалом, з усіма своїми знаннями, добутими в Острозі, кинувся навчати дочку пана судді – як з кручі у весняний вир.

На першому ж уроці, все так же чарівно посміхаючись, Яна раптом сказала, як проспівала:

– Пе-етрику, зроби лук і навчи мене стріляти з нього. Як ти вчив Кирика. Страх як хочу стріляти з лука!

Петро ладен був виконати будь-яку забаганку дівчини, а зробити лук… Та це ж для нього – пху та й усе!

І почалося їхнє навчання, але не граматики й арифметики, а пускання в ціль стріл. Та і яка граматика, яка арифметика чи грецька та латинська мови, коли такі невинно-ніжні, небесно-блакитні оченята на тебе дивляться…

Щодня вони розважалися стрільбою з лука в саду пана судді. За Кирика, свого учня, Петро й геть забув – чому малий був несказанно радий і гасав з подільськими хлопчаками бозна-де, тим часом, як пан суддя був певний, що він з учителем зубрить граматику, арифметику та інші корисні науки…

Зрештою їм – учителеві та учениці, – стало тісно в саду, почали вибиратися на схили Дніпра. А вже там частенько замріяно сиділи на галяві, повній квітів і дивилися на Дніпро, на далеке Задніпров'я, на світ Божий, і обом було так хороше, що псувати той настрій ще й зубрінням граматики та арифметики їм не хотілося.

Петро збирав для неї квіточки, і навіть поривався співати. Голос у нього був такий собі, хоча музику й співи ще з Острога добре знав, – але співав задушевно, бо серце так співало.

Весна буяла в природі і в душі молодого вчителя. Як і в небесно-голубих очах його учениці.

На схилах Дніпра, що голубів унизу під ласкавим сонечком, гули волохаті джмелі, думкали бджілки і тьохкали соловейки…

Тьохкали вони і в душі молодого вчителя. Він уже й геть забув про свого учня і про те, що багнув підзаробитися в пана судді й податися на Січ – усього його полонило те дівча, щойно розквітле. Януся незрівнянна. Він засинав з думкою про неї – вночі вона приходила в його сни – і вранці прокидався теж з думкою про неї, а відтак і з почуттям, що він щасливий…

Дні минали як один довгий-довгий, сонячно-трепетний день.