Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

У вільний час Петро не розлучався з луком, недарма ж пізніші письмові джерела свідчитимуть, що він – «зброї й коня з рук не випускав». До речі, верхи їздити, охляп, без сідла Петрик навчився чи не раніше, як ходити – на конях носився залюбки – на вороних, буланих, гнідих, на сірих, на карих. Старий Конаш кохався в конях. Вершником і лучником з малих років він був просто відмінним. Мріяв стати ще й козаком і цими мріями жив. В одинадцять років його посадили на воза і сільський дядько повіз його до незнайомого йому Острога в науку. Вже, як казали, у справжню. (Між іншим, перший свій сагайдак він придбає саме в Острозі, адже там трудилися знамениті зброярі і їхні сагайдаки розходилися далеко за межами Волині.)

Острог сьогодні місто Рівненської області, райцентр на річці Вілії – названа так від слова «виляти», адже русло її і справді звивисте. А навколо ліси, байраки – є де хлопцям розгулятися. Та ще коли грали у козаків – Петро завжди був заводієм, височенький, тонкий у талії, надзвичайно рухливий, він незмінно на всіх грищах був старшим «над козаками».

В Острозі близько 1576 року князь Острозький і заснував школу, що була навчальним закладом вищого рівня, визнаним осередком культури та освіти в тодішній Україні, мала навіть свою власну друкарню. Називалася вона по-різному: «тримовний ліцей», греко-слов'яно-латинська академія, котра поєднувала в собі середню і початки вищої освіти, колегія. (Перестане існувати через 38 років, але скількох навчить і випустить у світ справжніми патріотами свого краю!) Оскільки Петро вдома був добре підготовленим, то перші класи він пропустив, почавши науку відразу ж із старших, у яких вже навчали інфімі, граматиці, синтаксису, вчили мови – грецьку, латинську, церковнослов'янську. Також викладалися такі предмети, як риторика, арифметика, геометрія, музика, співи, астрономія.

Слава про Острозьку академію розлетілася по всій Україні, її учні відзначалися національною свідомістю, були патріотами свого краю, і це сприяло їхній майбутній службовій кар'єрі. У школі-академії-колегіуму викладали такі відомі діячі, як Герасим Смотрицький, письменник і просвітитель, перший ректор школи, автор друкованих книг «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий». Іван Федоров заснував там друкарню і видав «Буквар», «Новий завіт з псалтирем», «Острозьку біблію». У школі викладали філософ і церковно-громадський діяч Дем'ян Наливайко, письменник і видавець Василь Суразький та інші відомі діячі. Це вони утворили літературно-науковий гурток, у якому народилася «Граматика слов'янського язика», перший в Європі друкований підручник граматики і логіки. Було в кого повчитися. Вважається – цілком справедливо, що саме під впливом таких визначних учителів Петро Сагайдачний створив свою «Розмову про унію», що її литовський канцлер Лев Сапега нарік «дуже цінним твором».

У ньому юний автор писав: «мають отці-єзуїти і все духовенство римського костьолу і без нас, православних, кого до унії навертати, саме ті народи, котрі не вірять в Ісуса Христа, а ми, православні, обійдемося без унії». (Жаль, але повністю цей твір не зберігся.)

В Острозькій школі-академії молодий Сагайдачний став переконаним патріотом рідного краю і тоді ж вирішив присвятити себе боротьбі за волю та кращу долю свого народу – це він пронесе через усі роки і буде самовіддано втілювати його в життя. Звідтоді він високо цінуватиме розум, знання, культуру – як і військову кмету.

Навчався Петро Сагайдачний в школі-академії князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який хоч і придушував повстання Косинського та Наливайка, але був прихильником православної церкви і крім Острога заснував школи в Турові та Володимиру-Волинському, десь років чотири-п'ять і на тому завершив свою науку. Але духовна атмосфера Острозької академії і сформувала особистість Сагайдачного, відданим ідеям академії він був вірний до кінця свого земного життя.

Також вважається в деяких дослідженнях, що Сагайдачний після навчання в Острозі «переїхав спершу до Києва, невідомо з яких причин – чи навчатися в Київській школі, а чи шукати собі заняття». Навчатися в школі він не міг, адже Київська братська школа буде заснована лише у 1615 році – за зразком статуту Львівської братської школи, тож у 1601 році (чи й ще раніше) Петро не міг у ній навчатися.

А заняття собі там знайшов.

І ось як це сталося – не з його, правда, волі, а в силу обставин дещо навіть романтичних…

А тут і Янка підвернулася – наче на замовлення

До Києва випускник Острозької школи-академії прибув Києво-Белзьким шляхом з прочанами, які мандрували хто до Києво-Печерської лаври, а хто до монастиря, заснованого Антонієм Печерським біля села Берестового, а ще дехто й до монастиря при Богоявленській церкві на Подолі. Прибувши до Києва, Петро з розчаруванням виявив, що тут йому не випадає ще повчитися. У Києві ще тільки розмови точилися про заснування школи.

Але з ним сталася пригода – дорогою його обікрали і до Києва молодий шляхтич прибув без шеляга в капшуку. Що робити? Як зарадити негаданій пригоді? Вирішив підзаробити, а далі вже рухатись на Низ Дніпра, до козаків-січовиків.

Тож, аби поповнити свій капшук і найнявся домашнім учителем до міського судді Яна Дисака, який саме підшукував доброго навчителя для свого непутящого отрока. І все б нічого (хоч заробляти як простолюдину для шляхтича тих часів було непрестижно), але далі сталося й зовсім непередбачуване.

Петро був і освіченим, і гарним хлопцем, високим, із струнким та в'юнким станом, з дівочим рум'янцем на щоках (любив нахильці пити сметану з полив'яного глечика, не кажучи вже про вершки), кароокий, з хвацькими вусами, що вже проклюнулися в нього під носом (принаймні, босогубим його вже не дражнили, що вельми тішило юнака).

Думка була: підзаробиться на поприщі домашнього вчителя – це було для нього не складно. Ба, навіть, подобалось. І з капшуком непорожнім подасться на Низ Дніпра, на людославну Січ Запорозьку, без якої вже тоді не уявляв всього подальшого життя. Як і сенсу перебування в цьому світі. Мріяв прислужитися рідній країні, православ'ю та її люду підневільному, що його ляхи гноблять, у кріпосну неволю заганяють, татари шарпають, турки їм допомагають, – а для втілення в життя своєї мрії кращого стану як козацтво годі було й шукати! Тільки на Січі були справжні лицарі, які не шкодують життя свого заради волі.

Збирався повчителювати в Києві до осені, мо' до весни, а тоді заробивши – не їхати ж у далеку дорогу без гроша в гамані, – і гайнути на Січ. Уже у бувалих розпитав, де саме на Дніпровському Низу знаходиться Січ-мати – на острові Базавлук. Туди й збирався прибути: пугу, пугу, козак з Лугу! Приймайте й мене до свого Коша, братове!

Але все скінчилося швидко і не так, як гадалося.

У пана міського судді Яна Дисака було двійко дітей – меншенький синок Кирик, якого й треба було чомусь путньому навчити, чи бодай азам грамоти, і старша дочка Яна, літ тринадцяти-чотирнадцяти.

Янка, Янця, як її звали в батьковім домі.