Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Отож, вершник прив'язував з одного боку до пояса лук з налучником, а з другого – сагайдак для стріл. Вправний лучник міг за хвилину випустити 8—12 стріл на відстань до 500 кроків.

Очевидно, Петро Конашевич замолоду був хвацьким і цілким лучником, тож його й прозвали Сагайдачним. Між іншим, прізвисько Сагайдачний було поширеним у ті часи на Брацлавщині, а також серед козаків на Подніпров'ї.

Довгий час вважалося, що це про Петра Сагайдачного співається у відомій пісні «Ой на горі та женці жнуть»:

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку на тютюн та люльку,

Необачний…

Мені з жінкою не возиться,

А тютюн та люлька козаку в дорозі

Знадобиться!..

Але це про іншого Сагайдачного, однофамільця нашого гетьмана, теж кошового отамана, але Григорія. Що ж до Петра Сагайдачного, то він дружини своєї Насті Повченської не міняв, вона його й поховала в Києві року 1622…

Народні перекази зберегли й оповідь про запорозького ватага Сагайдака. Було й урочище Сагайдачне – на лівому березі Дніпра, проти верхньої частини острова Хортиця.

Легенда гласить:

«Любо глянути, як наїдуть запорожці в Сагайдачне!.. Народ все широкоплечий, вусатий, бравий… Голови голили. Тоді ще модно була носити чуприну, то оце в кого довга – візьме й обмота кругом вуса оселедець. Жупани, пояси, шапки, сап'яни на них були дорогі. По боках і позад сідла у кожного пістолі, шабля. А на конях як їздять! Оце, було, зіскоче, пригнеться і летить, як муха. Коней у них дуже гладких, важких не було, а так – саме в тілі. А що було, за швидкі, що за меткі – так кат його батька зна! Було звіра там якого накине оком – ото вже й його: чи кабана дикого, чи сайгака – везе в тороках…

Дорогою їдуть – як мак цвіте: і сине, і зелене, і червоне. Попереду ватажок, а за ним джура, козаки. Коні добре знали козацький норов. Було, їдуть тихо, потім виграють підтюпцем, а далі як залопотять!.. Пішла курява степом!

Часто запорожці билися з татарвою. Хитре бісове кодло… Посідають, бувало, на низьких коників і біжать комишами. Тоді комиші були вище чоловіка з конем. Ну і запорожця, бувало чорт приведе: носом чує татарюгу, зна по птицях, по звіру… Тоді, було, з якого краю сполохана птиця або звір, з того й біди жди…»

Про походження майбутнього гетьмана серед істориків існують різні думки. Так, наприклад, польський мемуарист (батько короля Яна II Собеського) Яків Собеський вважав його «за походженням, способом життя та звичками – простою людиною». Високо при цьому поціновуючи гетьмана. А ось його співвітчизник літописець Йоахім Єрлич писав, що він «не був простого походження, але шляхтич од Самбора». Про це, між іншим, свідчить і герб Сагайдачного – у формі підкови, яку увінчує хрест. (Простолюдини, звані тоді черню, гербів – це вже точно, – ніколи не мали. Навіть такого звичаю серед них не було, як, між іншим, і сьогодні. Що багаті, що бідні гербів не мають – мода на них вийшла чи що? Тому й родовід свій що тоді, що нині пам'ятають не далі діда.)

Скорше за все батько майбутнього гетьмана був дрібним українським шляхтичем – не багатий, але й не бідний. Якийсь там маєток, челядь, мав.

Народився Петрик на думку істориків десь 1577-го чи й роком пізніше. (Виходить, як він з'явиться на Базавлуці, йому виповниться десь 24 роки?)

Як і водилося в шляхетських сім'ях, хлопчик до семи років виховувався вдома. Петрик ріс жвавим, до всього допитливим, невгамовно-непосидючим. Не ходив, а бігав. До всього цікавий, усе йому треба було знати: а що то, а що то?.. Змалку полюбив лук – спершу йому виготовили маленький, дитячий – не розлучався з ним, носився в селі й поза селом, іноді пускаючи стріли в різну сільську живність. До батька тоді приходили селяни скаржитись: Петро поцілив їм півня чи собаку. Промахів Петрик не знав, змалку був вправним лучником.

Але гульки гульками, а наука наукою. Удома його вчили елементарних основ, потім по досягненню семи років – така була практика – малого віддали в науку до сільського дяка, він учив малих читанню, письма церковнослов'янського. А вже тоді наймали доброго вчителя – неодмінно зразкового християнина, людину поважну й набожну. Такий учитель навчав юних шляхтичів три-чотири роки вдома – крім наук ще й цнот, набожностей, старання.