Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

З паном міським суддею він зустрінеться через багато років, як будучи вже прославленим гетьманом, приїде до Києва, аби записати в Київське братство все Військо Запорізьке.

І пан суддя тоді всім охоче розказуватиме, яким чудовим – «Просто від Бога!» – навчителем його дітей був колись ясновельможний пан гетьман…

На пристані на Подолі вантажили якісь барки…

Збіглому вчителеві добре поталанило – не перевелась ще у світі білому пані удача!

Днів зо два після втечі з садиби пана міського судді, Петро переховувався в гущавині на схилах Дніпра. Іноді вилазив на високий осокір і дивився на Дніпро, що манливо голубіючи внизу, плинув до Чорного моря, на Низ до порогів і далі в царство січових братчиків.

Ось тільки як до неї дістатися – до січової вольниці? До мрії своєї і стати козаком, лицарем вільним і несхибним – як?

Спускався з осокора в задумі. (Про те, що він, шляхтич, по деревах лазить та в кущах переховується – не переймався, мудро розсудивши: в житті все трапляється, тож треба бути до всього готовим.)

Подумки перебирав різні варіанти, як дістатися до козаків. Пан суддя в гніві не заплатив йому ані шеляга, і вже, ясна річ, і не заплатить. Як кажуть, що з воза впало… Та грець з ними, з грошима. Тут аби Січі дістатися, а там… Що буде там він ще не думав, але вірив: на Січі його чекає нове життя. За Яну він тоді майже не думав. Чари, навіяні дівчатком, потроху тьмяніли, розвіювалися, і він наче позбувався якоїсь мани, навождення. Та й не це, не дівочі зваби були головними в його мріях і пориваннях… То таке… На якийсь там час захопився, стратив голову – та й по тому. А тепер, як позбувся Яни, знову ним заволоділа мрія будь-що дістатися Січі. Та й зайнятися козакуванням, а не надівати пута Гіменея. Спершу треба покозакувати, а там… Там видно буде. Потім можна й сім'єю обзавестися. Так і станеться через роки, але обраницю його зватимуть Настею, а Яна так і залишиться фата-морганою, і він іноді сумніватиметься, чи була вона насправді, а чи то все мана, наслання грецького Ерота чи римського Амура. А то такі… Кого хочеш своїми стрілами вразять… А козакам під страхом смертної кари забороняється приводити до фортеці Запорозької Січі жінок. Та й не радили запорожці козакові женитися за молодих літ. Козак повинен воювати, край свій захищати – а тут жінки тільки на заваді ставали, військова справа на Січі була над усе, не до сімейного затишку та щастя. Життя козаче повне злигоднів, пригод і небезпек. Смерть за ними чи не по п'ятах ходить, де вже там дружиною обзаводитися та дітками – аби сиротами рано поставали? Тож недарма на одному з прапорів було зображено козака на коні, а під ним напис: «Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче»…

Отже, на Січ, на Січ…

Але скільки не думав як дістатися Дніпровського Низу, ніщо путнє в голові не з'являлося. А тим часом голод вигнав його з хащів. Спустившись із схилів Дніпра, Петро подався на Поділ – з надією щось там заробити собі на харч (не буде ж він, молодий та здоровий, просити?). На пристані на Подолі вантажили якісь барки і Петра охоче взяли вантажником. Щось пообіцяли заплатити, а головне, раз на день годували. Петро, котячи на барки бочки, таскаючи мішки, випадково дізнався вражаючу новину: виявляється, караван барок готується до плавби на Низ Дніпpa, на самісіньку Січ. Туди купці збираються везти свої товари та харчі для козаків. І був у них за старшого тлустий, чорний, як жук, купець-вірменин київський.

Петро кинувся до нього: візьміть і мене на Січ! Згоден на всі ваші умови, лиш би до козаків дістатися.

– За так, – прискалив купець велике чорне око, – не берем. А ось за підпомагача до веслярів – берем. Та ще як будемо проходити пороги, разом з усіма перетягуватимеш барки, вивантажуватимеш їх перед порогами і знову завантажуватимеш. Згоден?

– Згоден! Іншої мови й бути не може! – захоплено вигукнув Петро. – Згоден на все, аби дістатися Січі!

– Дістанешся, – знову купець прискалив своє велике чорне око й невідь чому підморгнув, наче змовнику. – Я товаром торгуватиму на січовому базарі, а ти – козакуватимеш. Гадаю, обидва не прогадаємо. Чи не так?

Як там купець, прогадав чи ні (а втім, справжні купці ніколи у збитках не зостануться), а він, Петро Сагайдачний, справді не прогадає.

З Києва відчалили в кінці травня. Виплив караван барок і байдаків з Подолу на середину Дніпра, на фарватер, вишикувався вервечкою, вітрила розпустили, гребці взялися за весла – «Господи, поможи!..» – і пішли тихим ходом.

На Низ, за пороги, до запорожців.

Як відчалювали, як вийшли на середину Дніпра, у Петра радісно забилося серце. На Січ, на Січ! – хотілося йому вигукувати й стрибати як хлопчику. Нарешті збудеться його мрія. Здавалось, що дніпровський вітер лопотів не лише у вітрилах, а й у душі його і ніс його на крилах своїх незримих на Низ, за пороги, до запорожців…

– Днів за двадцять… так, скажемо, за двадцять п'ять і будемо на Січі, – задоволено (він завжди задоволений і радується завжди життю) казав купець, і Петро ладен був обняти його на радощах.

Доки минали Берестове на правому березі, де був колись княжий двір, то ще видно було на зеленій горі бані лаври, що сонячно сяяли. Ще якийсь час сяяла банями висока дзвіниця, що її за переказами мурували «дванадцять благословенних братів». («Хто чим займається, хто про що думає, хто чим піклується, бідує, горює, – а дванадцять благословенних братів віддаються святій справі, вимурували величезну печерську церкву й монастирські мури, нарешті забажали завершити своє діло побудуванням високої-високої дзвіниці. Подобалась Богові ця свята думка дванадцяти братів, сталося чудо…»)