Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Дивлячись на дзвіницю, що наче відпливала, віддалялась, перехрестився Петро і невдовзі дзвіниця, бані лаври і сама зелена гора десь залишилися там, у його минулому короткочасному київському житті, а попереду гудів вітер на голубих просторах Дніпра.

Барки пливли в новий світ, до нового життя, і плив на одній з них той, хто через троє століть пам'ятником повернеться до Києва і увійде до книги «Сто знаменитих людей України», а тоді, в кінці травня 1601 року плив на Січ учорашній школяр з Острога, домашній вчитель, який вперше спізнав закохання – на жаль, нещасливе, – але плив на ту Січ, що його на віки обезсмертить…

У першу ніч, як Київ залишився позаду і він спав на твердій та мулькій лаві барки, підіклавши під голову кулак (кулаки вже тоді мав добрячі), йому під рясними зорями приснився чи не віщий сон. Буцімто він разом з Кирилом Кожум'якою виходив на герць із Змієм Гориничем, якого вони тоді й подолали.

– Молодець, Петре, – похвалив його богатир Кожум'яка. – Так і стій. Не бійся зміїв, котрі Гориничі. Багацько їх у світі людей, але наша завжди візьме!

Проснувшись, Петро перевернувся на спину і дивлячись на рясні зорі на темному небі, прислухався, як у борт барки б'ються хвилі та думав, що й справді – щоб там не було, – а зміїв-гориничів він переможе. Для цього й на Січ пливе. І Кирило Кожум'яка йому в цьому ділі завжди буде братом і навчителем.

Чому в Еріха Ляссоти порогів тринадцять?

Та ось вони вже дісталися Канева, на правому гористому березі, королівського міста, що належало до Черкаського староства, переночували там і пішли далі. За Тясмином, де він впадає в Дніпро, потяглися берегом пагорби, там і там здіймалися кургани, зазвичай звані на Україні могилами (хто в них лежить? Хто про те скаже-розкаже?), а за кілька днів поминули Кременчук, ще через кілька днів дісталися місця, де Самара впадає в Дніпро – там уже починався Нижній Дніпро і до порогів було – рукою подати. (Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Звідси по лівий бік зараз простягається Татарія; у старовину їхні кочовища були і справа, а відтоді, як козаки озброїлися, татари облишили правий берег».)

Оскільки на Лівобережжі вже була Татарія, на барках обачливо виставляли посилену варту – чим чорт не жартує, поки святі сплять!

А вже десь там, нижче мали бути й запорожці. (Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Оскільки козаки живуть нижче порогів, то їх називають запорожцями, тобто їхнє місце за порогами, або кам'яними пасмами».)

Тюрські люди (печеніги, половці) називали Дніпро Узу (Узом), у скандинавських сагах він виступає як «вода Вендів». У наших предків слов'ян Дніпро – це Славута. Тобто славна слов'янська ріка. Козаки ж називали Дніпро своїм братом, лоцмани – «козацьким шляхом».

На Нижньому Дніпрі і були його знамениті пороги – пасма кам'яних скель, що стирчали з води до 5 метрів і суцільною масою майже перекривали ріку. Між скелями залишалися лише вузькі бурхливі проходи, дуже небезпечні, особливо влітку та восени при низькій воді.

До речі, Еріх Ляссота, пливучи на Січ Дніпром од Києва кількома роками раніше Сагайдачного і проходячи барками пороги, чомусь нарахував їх аж тринадцять. Тоді ж як насправді порогів – цифра точна, – дев'ять.

Ось їхні імена: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнизький, Будило, Лишній і Вільний. (Перший докладний опис Дніпрових порогів подав Константин VII Багрянородний, навівши їхні і тодішні, і староруські та скандинавські назви.)

Звідки ж у Ляссоти їх узялося аж тринадцять?

А річ у тім, що крім порогів у порожистій частині Дніпра існувало тоді ще 60 несуцільних виходів кристалічних порід, які дістали назву «забори». (Це не рахуючи близько 60 островів на тій ділянці Дніпра.) Довжина порожистої частини русла сягала 65 км із загальним падінням води близько 31 м, при ширині русла від 380 до 960 м.

Забори знаходилися між порогами, скелі були розкидані по руслу ріки, здебільшого з правого боку берега. Вони не перетинали всю ріку, тож залишався вільним прохід для суден. Оскільки ж вони не дуже відрізнялися від порогів, то деякі автори – як і Еріх Ляссота – нараховували їх аж тринадцять.

Усього було 92 забори, але найбільших з-поміж них було шість: Волошкова, Стрільча, Течинська, Воронова, Крива й Таволжанська. (Ще на Дніпрі там і там стирчали поодинокі камені, здебільшого овіяні легендами, як-от: Богатирі, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджона, Розбійники.)

За перший день пройшли чотири пороги (це було ще й непогано). Перед кожним виходили на берег, виносили вантажі, а барки перетягували канатами. (Ось тоді Петро Сагайдачний вперше і на все життя відчув, що таке Дніпро і його знамениті та грізні перепони, звані порогами, за якими і облаштували свою вольність козаки.)

Другодні пройшли п'ятий поріг – Дзвонецький – у слов'ян Звонець. І підійшли до найгрізнішого, до Ненаситця, він же Ревучий.

Костянтин Багрянородний, пишучи про кам'яні перепони Дніпра, додає: «Вода, що набігає й припливає до них, спадає вниз з гучним та страшним шумом. Через це руси не насмілюються проходити між скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей. Потім голі тягнуть їх, намацуючи дно своїми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камінь. Так вони роблять: одні – коло носа, другі – посередині, треті – біля корми, штовхаючи їх жердинами, й проходять… поріг по згину біля берега ріки з надзвичайною обережністю, то знову, забравши з берега інших (людей) відпливають і проходять до іншого порога…»