Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

І хай вона, – як і всі бойові та войовничі її подруги-амазонки, – щось там у свій час конфліктувала з нами, чоловіками, буцімто терплячи нас, чоловіків, лише для продовження роду людського – теж для нас, чоловіків, почесна й відповідальна справа! – і буцімто давні греки необачно колись – у сивій давнині, – затіяли було амазономахію – нерозумну війну з амазонками, – хай!

Але в тій амазономахії все ж перемогли вони – незрівнянні наші жінки, цариці наші й королівни.

І це добре, нам ще й поталанило, що колись перемогли вони, незрівнянні наші представниці прекрасного роду людського – бо як же без них?

Бо хто ми без них?

Грає синє море.

Грає серце козацькеє…

Правда, на морі іноді зчиняються шторми і тоді, як запевняє весела турецька прикмета, буває, що на ньому й хвилі здіймаються. Але що вони «Гетьману Сагайдачному»!

Білосніжним птахом лине він, могутній бойовий корабель України, Чорним морем – сім футів тобі під кілем, «Гетьмане Сагайдачний»!

У лапках і без лапок.

– Привіт, «Гетьмане Сагайдачний»! – вітатиме його в шумі вітру і хвиль морських юна вкраїночка Яна-Януся, яка триста з чимось літ тому була відправлена людоловами (слава Богу, пощезали вже ловці людей!) на потіху сильним Османської імперії.

Але не щезло на дні морському, глибокому те дівчатко тендітне, світлокосе й блакитнооке, співає воно собі та й співає.

І сьогодні співає, і завтра-позавтра співатиме, і завжди співатиме – і на просторах Кара-Деніза, і на Дніпрі, і по всій Україні сущій, адже вічна вона, дівчина наша, як вічна сльоза людська. Ви чуєте?

Не одні хани,

У полон мене брали,

Били-вбивали,

На чужину гнали…

А я народилася.

Із сльози відродилася,

Українкою я народилася…