Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

Повість

Ой палка ти була, моя пісне!

ая тебе всерц і сховати,

В мене очі горіли, мов жар,

І зайнявся у грудях пожар.

Хтіла я тебе в серці сховати,

Та було моє серденько тісне,

Ой палка ти була, моя пісне!

Леся Українка

Четверо козаків із шаблями в руках – двоє попереду, двоє позаду – вийшли з церкви. Між ними – дівчина у вишиваній сорочці. Чорна коса впала їй на закайданені руки і звисає до колін.

– Ведуть!.. Ведуть!.. – почувся сполошений зойк, і люди шарахнулись геть, утворивши прохід.

Дівчина знана в Полтаві, та, коли її виводили в кайданах з церкви, на неї дивилися так, наче вперше її бачили. Вона простувала майданом висока, струнка й вродлива. Лице вже скувала смертельна блідість, вуста – міцно стиснені, без кровинки, а в чорних, блискучих очах билася така туга й печаль та ще відчай, що люди мимоволі опускали очі. Баба Ягаїха, суха і згорблена, уся в чорному, засилкувалася зупинити козаків, тремтливі жовті руки здіймала.

– Синочки… Козаченьки… Та що ж це ви? Та це ж дочка вкраїнського козака Гордія Чурая, котрого ляхи у Варшаві обезголовили… Маруся це, Марусенька… Куди ж ви її? Вона ж своє щастя викрадене боронила!.. Гляньте, кого ведете… Хіба ви не чули її пісень?

– Чули, бабо, чули… – зітхнув передній козак, але не зупинився і на стару навіть не глянув. Усе так же розмірено крокуючи, додав по хвилі, дивлячись прямо поперед себе: – І не тільки чули, а й самі в походах співали…

Пройшли майдан і біля полкової канцелярії передали заарештовану сивовусому старшині. Той разом з молодим козаком завів Марусю вищербленими кам'яними східцями до льоху. Козак з рушницею залишився на порозі, а старшина підійшов до арештованої і взяв її за руки.

– Пан полковник велів на ніч зняти з тебе ці залізяки, – щось помудрував, кайдани клацнули і спали з рук. – Ось ти й вільна, небого, – невесело пожартував сивовусий.

Маруся нічого не відповіла.

– І як же ти зважилася на смертельний гріх?

Маруся нічого не відповіла.