Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Вони вже почали обійматися. Пригортаючи дівчатко, Петро млів, відчуваючи на своїх грудях її маленькі пругкі груденята, її покірне тіло, дівочі пахощі, до того йому незнанні, але такі бентежні, що й голова йшла обертом…

Чим би все скінчилося (Петро багнув аби негадане його щастя тривало й тривало, ніколи не кінчаючись), якби одного разу їх не застукав у саду за обіймами пан міський суддя.

– Ага!! Ось де вони?! Ось як він, лотр, навчає уму-ро-зуму моє дитя! То сина вчив з лука по горобцях стріляти, а це вже дочку на манівці зі шляху цноти збиває!..

– Та-ату? – зойкнула Яна.

– Мовчи, дівко, молода та рання! З тобою буде окрема розмова!

І до челядників:

– Хапайте цього лотра, який вдає з себе вчителя! До челядницької його, в холодну, розбишаку!! Я сам його відпорю, як Сидорову козу! До нових віників пам'ятатиме, як дівок з толку збивати!!

Служки – здоровенні дядьки, – схопили під руки вчителя і, незважаючи на його опір, потягли до челядницької. А пан суддя, цвьохкаючи лозиною, дочку погнав до господи…

Петро отямився швидко.

Душа збурилась; його, завтрашнього можна б сказати, козака (лише тоді він згадав, що збирався податися на Січ) наче якогось злодюжку в холодну? Ганьба! Не бувати цьому! Аби панські слуги йому, вільному шляхтичу скручували руки!

До челядницької його привели дядько Охрім і дядько Панас, кучери пана судді.

Дядько Охрім відпер ключем замок на дверях холодної, відчинив їх.

– Заходь… хе-хе… вчителю. У холодній і охолоне твоя ясновельможність, бо щось дуже вгрівся біля панської дівки.

Петро зробив крок і, раптом захитавшись, схопився за живіт і почав присідати.

– Отакої! – подивувався дядько Охрім. – Яка це тебе бенеря ураз скрутила? Такий здоровий і – нате вам. За живіт ухопився.

– Мене теж як до холодної садовили, живіт ураз розібрало, – поскаржився дядько Панас. – Ще й швидка напала. Мо' й з ним таке лучилося? До хурдиги ж його запроторюємо.

Удаючи, що падає, Петро обіперся руками об дядьків – ті саме збиралися його заводити до холодної, – різким рухом стукнув їх один об одного… Дядьки й збагнути нічого не встигли, як опинилися по той бік у холодній – аж зашкопиртали.

– Охолоньте й ви тутечки! Бо щось дуже прудкі хапати людей!

З цими словами він зачинив за дядьками двері, запер їх на замок, акуратно повісив ключ на цвяшок, а сам метнувся в сад.

Звідти швидко дістався Дніпрових схилів, де ще недавно гуляв з Кириком, а потім і з Яною, і зник у зелених кущах…