Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Де все починається спочатку.

І так на протязі порогів дев'ять разів, не рахуючи забор.

(Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Люди повинні у складних місцях (де пороги. – В. Ч.) виходити й утримувати судна довгими канатами, інші опускаються у воду, підіймають човен над гострими каменями й обережно спускають його у воду. При цьому ті, що утримують барку канатами, повинні бути дуже уважними до тих, що стоять у воді, тільки по їхній команді натягують і опускають мотузку, щоб не наштовхнути судно на камінь, бо в такому випадку воно враз гине. Таких місць дванадцять: якщо ж приєднати до них ще одне – Воронову забору – то буде тринадцять упродовж семи миль…»)

Так підходили до найгрізнішого, до Ненаситця, який стільки забрав люду й поховав його навічно на дні, що його й прозвано було Ненаситцем.

Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Після обіду пройшли через сьомий поріг, Ненаситець (за теперішньою нумерацією він п'ятий. – В. Ч.), поблизу якого мали зійти на лівий татарський берег і довго зволікали, бо це найбільший і найнебезпечніший з порогів. До того тут найчастіше нападають татари; за три тижні перед нами вони налетіли на дванадцятьох городових козаків, які хотіли спуститися вниз, і перебили їх. Тому ми поставили на горі варту для спостереження, котра запримітила вдалині чотирьох татар і дала нам знати; ми тут же відрядили до дванадцяти чоловіків зі свого почту в погоню за ними, самі ж трималися напоготові і пильнували, чи не знадобиться їм підкріплення. Але татари, помітивши, що ми сильні й насторожені, не стали нас очікувати, а сховалися і зникли…»

Усе було точнісінько так і тоді, коли з караваном купецьких барок плив на Січ Петро Сагайдачний, ті ж пороги з ревучою між ними водою, ті ж пригоди з тими ж небезпеками…

Через двісті з гаком років після подій, тут описаних про Ненаситець, так писатиме письменник Олекса Стороженко:

«Перехопившись через гору, здалека побачили ми Ненаситець. Через гребінь скель, неначе біла грива, перекидалась хвиля і котилася згори по каменюках, а до неба підіймалася хмара пари, як куриво од великого пожарища… Виткнувшись із-за гори (спостереження ведеться з берега. – В. Ч.), разом кинувся мені у вічі увесь Ненаситець. Мій Боже милий!.. Де взяти слів і красок, щоб описать твої чудеса?.. Од гори до гори на півтори верстви впродовж загатив Господь Дніпро грудами кам'яних скель. Повитикались ті скелі з водяної глибини і стирчать неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам'яних перекатів, гуде, гримить, хряпа, клекотить і виє на сто голосів. Хвиля обганя хвилю, випручуються, стрибають через кам'яні гори, б'ються, киплять, розсипаються шмарагдом і яхонтом і висвічуються веселкою…»

«До Хортиці, – далі занотовує у своєму „Щоденнику“ Еріх Ляссота, – до чудового гористого, великого і веселого острова… півмилі. Тут ми провели ніч. На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней. До вечора… 400 козаків, які оберігали нас від татар коло Будилівського порогу, приєдналися до нас і вже разом зі мною вирушили на Січ…»

За останнім порогом Дніпро неширокий, там побачили на човнах татар. Не ризикуючи напасти на людні барки, вони на превелику радість купців, зникли за островами.

За Вільним порогом закінчувалися кам'яні перепони. До Кічкасу було вже рукою подати, якихось півтори милі. До самої Хортиці за татарською переправою було щось з півмилі.

Зрештою, причалили до острова Святого Георгія, як колись називалася Хортиця. Там здіймався великий дуб, біля якого приносили в жертву півнів. Зокрема чорних, що були символами підземного світу у слов'ян, символізуючи смерть, зло. Тож на Русі існував звичай приносити водяному в жертву чорного півня.

А ще встромляли навкруги стріли, клали шматочки хліба, м'яса й того, що знаходилося в кожного – «бо такий у них звичай».

За Хортицею шлях був вільний і вже можна було не остерігатися кочівників. З усіх 265 островів Дніпра Хортиця була найбільшим – у довжину 12, а в ширину – 2,5 кілометра. Нижче Хортиці Дніпро привільно розливався, вбираючи в себе великі й малі річки, сам розливався на вітки (рукави), утворюючи нелічені острівці. Там було, помережане протоками й озерцями, улюблене місце козаків, непроходиме царство плавнів, що тяглося лівим, низинним берегом від Хортиці до урочища Паліївщини (напроти сучасного Нікополя) і називали січовики той край Великим Лугом. Він давав козакам надійний притулок від ворогів, тож козаки величали його батьком: «Січ – мати, а Великий Луг – батько, отам треба й умирати».

Великий Луг був тоді «землею обітованою». Там же знаходилася Військова Скарбниця, де козаки, заховані від чужих очей, будували свої знамениті чайки.

Нову Січ козаки року 1593-го заснували на острові Базавлук – це за якихось ЗО кілометрів на південний захід від Томаківки, якраз у тому місці, де в Дніпро впадають три його праві притоки – річки Чортомлик, Підпільна й Скарбна.

На острові були нагорнуті високі земляні вали, поверх них – дерев'яні палісади, а оточував все глибокий рів.

Вали і палісади з'єднувалися сторожовими вежами. З бійниць загрозливо дивилися на світ білий жерла гармат і дула самопалів. (Узимку навколо острова прорубували сотні ополонок. Як тільки вони вкривалися тонкою плівкою льоду, їх замасковували снігом – хай спробує сунутися по льоду ворог!)

А ось ближні й дальні підступи до Січі охороняли бекети – сторожові вежі, що були висунуті далеко в степ.

На вишках і вдень, і вночі стояли козаки і пильно вдивлялися вдалечінь. Як тільки десь вигулькував ворог, вартівники запалювали на вежі бочку із смолою (чи оберемок сухого бадилля) – полум'я та стовп диму, що здіймався до неба, застерігав Січ на острові про небезпеку…