Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Для молодого вчителя вона теж швидко стала Янкою. Янцею. І навіть, Янонькою, Янусею, Янікою… Петро вже сягнув парубоцького віку, і дівчата на нього почали задивлятися. (Бувало, ще в Острозі йшов вулицею, то підкахикували й удавалися до смішків, а він у таких речах ще небувалий, губився.) Накинула на нього веселим метким оком і донька міського судді.

Це його збентежило. Та й опинився він у тому віці, коли парубок вже починає тягнутися до дівчат. Удома малим був, в Острозі навчання, грища, товаришування з такими ж як і сам, тож не було коли дівчатами займатися. А вже як птахом випурхнув зі школи й опинився в Києві вільним козаком, то кров і заграла, вимагаючи свого.

А тут і Янка підвернулася – наче на замовлення.

Хоча, як поправді сказати, він спершу на неї й уваги не звернув. Був занятий її братиком Кириком, ставши його і вчителем, і вихователем, і старшим другом, і, навіть, ніби наглядачем.

Кирик, якому саме тоді пішов восьмий рік, виявився дещо лінькуватим до навчання. Чи – не дуже здібним. З ним Петрові довелося помарудитись. Але чим упертішим ставав учень, тим цікавіше було з ним навчителю. Вірив, переможе впертого хлопця, зробить з нього грамотія.

Узагалі, Кирик був хлопчиком живим і непосидючим – це вже добре. Ось лише до грамоти, до щоденних занять не дуже поривався. Чи кебети до них не мав, чи лінь. Домашніх завдань не вчив і визивно казав учителеві: «Можеш поскаржитись таткові, що я погано вчуся…»

Скаржитись – кому б то не було, – Петро не міг. Гордість не дозволяла. Та і який ти вчитель, коли не можеш впоратися з учнем, коли він у тебе нудьгує. Зацікав його, знайди до нього підхід.

«Гаразд, – думав Петро, – зайду з другого боку, мусить цей Кирик хоч чимось зацікавитись…»

Почав малому розказувати про Запорозьку Січ – що знав і що чув про козаків…

Запорожці богатирі були – земля не держала!

У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме він було їх у руки та як розправить одного туди, другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно у світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й скаже:

– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут анічогісінько нема!..

А ще про Байду-Вишневецького, як він на Хортиці започаткував січове лицарство, як воював з татарами й турками і як потім, опинившись у полоні, у Стамбулі, підвішений гаком за ребро, мужньо зустрів свою тяжку кончину…

Ой висить Байда та й га дає, не два,

Не одну нічку та й не годиночку,

Ой висить Байда та й гадає,

Та на свого цюру (джуру) споглядає,

І на свого коня вороного.

– Ой цюро ж мій молодесенький,