Розділ «Акваріум»

— Чого тобі? — Я не відриваюсь від зошита.

— Дипкур’єри віршик новий привезли.

— Сексуальний, звичайно?

— У дипкур’єрів завжди тільки такі.

— Дідько з тобою, Борю. Давай свій віршик.

Боря кашляє. Боря прочищає горло. Боря в позі великого поета:

— Я піду по росі, я в ній ноги замочу. Я такий, як усі: я ї@#$%ся хочу!

— Це я, Боря, і до тебе чув.

Боря засмучується ненадовго:

— У нас в Ленінграді один страждалець був. Знатні вірші видавав: О Ленінграде! Твій дух простий! Всі люди — б@#$і, а я — святий!

Від нього не відв’яжешся. Та й псувати стосунки з ним небезпечно. Шифрувальники — нижча каста, та тільки ближче всіх до Навігатора стоять, як вірні холопи. У його поезію мені ніяк заглиблюватися не хочеться, але і переривати його нерозумно. Краще розмову в інший бік повернути:

— Ти в штабі Ленінградського округу служив?

— Ні, у восьмому відділі штабу сьомої армії.

— А потім?

— А потім прямо в Ватутінки.

— Ого!

Ватутінки — це абсолютно секретне містечко під Москвою. Головний приймальний радіоцентр ГРУ. Там таємним є все. Навіть кладовище. Ватутінки — рай. Та як справжній рай, містечко це має одну незручність: немає виходу назовні. Той, хто потрапив до Ватутінок, може бути впевнений, що поховають його саме на тому цвинтарі і ніде більше. Деякі з тих, хто потрапив в це райське місце, бувають за кордоном. Тільки їхнє життя від цього різноманітнішим не стає. Для всіх шифрувальників всередині посольства встановлені чітко обмежені зони. Для кожного своя. Для Борі це тільки шістнадцять кімнат, включаючи кімнату, в якій він живе, загальну робочу залу, кабінети Навігатора і його заступників. За межі цієї зони він виходити немає права. Це кримінальний злочин. А за межі посольства — тим більше. У цій зоні Боря проживе два роки, а потім його відвезуть до Ватутінок. У зону. Боря не їздить. Його возять. Під конвоєм. Боря щасливий. Багатьох з тих, хто потрапив до Ватутінок, взагалі нікуди не возять. Проте й вони — щасливчики в порівнянні з тими тисячами шифрувальників, які служать в штабах округів, флотів, армій і флотилій і для яких служба в Ватутінках назавжди залишиться нездійсненною мрією.

— Богданичу, розкажи про повій. А то мені скоро в Ватутінки. Там хлопці засміють: був у Відні, а ніяких розповідей не привіз.

— Боря, я нічого не знаю про повій.

Голову даю на відріз: Боря не по наказом згори мене провокує, йому просто послухати хочеться. Всякий шифрувальник, який повернувся у Ватутінки, цінується лише за вміння розповідати історії на сексуальні теми. Всі розуміють, що у нього була дуже обмежена зона для пересування всередині посольства, іноді всього п’ять кімнат. Всі розуміють, що його історії — вигадки, що жоден добуваючий офіцер не наважиться розповісти шифрувальнику нічого з того, що він бачить навколо себе. І все ж хороший оповідач цінується у Ватутінках, як у народностей, які не мають писемності, цінується казкар. Взагалі-то у цивілізованих народів те ж саме спостерігається. Магазини Відня забиті фантастичними романами про пригоди на вигаданих планетах. Всі цивілізовані люди розуміють, що це вигадка, однак шанують авторів цих вигадок точнісінько так само, як в Ватутінках шанують оповідачів сексуальних історій.