Розділ «Акваріум»

— Ти, Вітю, на доброті своїй згориш. Не можна бути таким добрим. Людина має право бути добрим до певної межі. А далі — або всіх гризи, або в багні лежи. Дарвін це правило науково обґрунтував. Виживає найсильніший. Кажуть, його теорія тільки для тваринного світу підходить. Правильно кажуть. Та тільки ж і ми всі — тварини. Чим ми від них відрізняємося? Мало чим. У решти тварин немає венеричних хвороб, а у людей є. Що ще? Тільки посмішка. Людина посміхатися вміє. Однак від наших усмішок світ не стає добрішим. Життя — це виживання. А виживання — це боротьба, жорстока боротьба за місце під сонцем. Не розслаблюйся, Вітю, і не будь добрим — затопчуть...

Давно північ минула. З берега Дунаю тягне прохолодою. Десь далеко сідає літак. Дощ пройшов, однак з каштанів ще падають важкі теплі краплі. Молодший лідер сидить навпроти мене, гірко підперши щоку кулаком. Взагалі-то він вже не Молодший лідер. Це просто за звичкою ми його так називаємо, та й то не всі. Тепер він просто полковник ГРУ Мороз Микола Тарасович. Добуваючий офіцер, який діє під дипломатичним прикриттям. Це не багато. Полковник ГРУ — це також не дуже високо. Полковники всякі в ГРУ бувають. Важливим є не звання, а успіхи і становище. Добуваючий полковник може бути просто борзягою, як два військових аташе, яких евакуювали одного за іншим. Він може бути гордим і успішним варягом. Полковник може бути заступником Навігатора або Молодшим лідером. А в деяких випадках і командиром невеликої дипломатичної або нелегальної резидентури.

Зараз полковник Микола Тарасович Мороз переміщений з одного з самих верхніх поверхів нашої ієрархії до самого низу. Локалізація провалу завершилася. Молодшого лідера змістили. Трьох борзяг, які його завжди забезпечували, евакуювали до Москви. І все стихло. Збоку ж змін не побачиш.

Скінчилася влада полковника Мороза. На його місце поки нікого не прислали. Так що Навігатор править нами особисто і через заступників. Нелегко йому без першого зама, проте, відверто кажучи, і Навігатор не надто багато зусиль зараз докладає. Все якось само собою йде.

Падіння Молодшого лідера кожен по-своєму переносить. Кожен по-своєму реагує. Для офіцерів групи ТС, радіоконтролю, фотодешифровки, для охорони, для операторів систем захисту, зв’язківців, шифрувальників і всіх інших, хто не бере участі в добуванні, він так і залишився напівбогом. Бо ж він як і раніше добуваючий офіцер! А от серед нас, добуваючих, до нього тепер по-різному ставляться. Звичайно, капітани, майори і підполковники не хамлять йому. Він дорівнює нам за станом, проте тим не менше полковник. Тим часом серед полковників, особливо не дуже успішних, дехто і посміюється. Цікаво ми влаштовані: той, хто більше за інших до нього в друзі набивався, більше за інших зараз над ним потішається. Друзі в біді пізнаються. Микола Тарасович на жарти не ображається. Не огризається. П’є Микола Тарасович. Здорово п’є. Навігатор уваги не звертає. Нехай п’є.

Горе у людини. Здається мені, що і сам Навігатор піддає.

Боря, третій шифрувальник, каже, що Навігатор з дзеркалом п’є, закрившись в кабінеті. Без дзеркала пити не хоче: вважає, що пияцтво на самоті — найважча форма алкоголізму. Не знаю, жартує Боря чи правду мовить, та тільки місяців зо три тому не наважився б Боря ні жартувати так, ні особисті командирські таємниці видавати. Мабуть, ослабла рука Навігатора, нашого татуся, нашого командира. Ослабла. Можливо, Навігатор з колишнім Молодшим лідером іноді й удвох напиваються. Тільки Навігатор примудряється це в секреті зберегти, а Микола Тарасович не ховається.

Сьогодні ввечері під шаленою зливою біжу я до своєї машини, а він, бідолашний, геть мокрий, ключем у двері свого довгого «Сітроєна» потрапити не може.

— Миколо Тарасовичу, сідайте до мене, додому відвезу!

— Як же я, Вітю, тоді вранці до посольства повернуся?

— А я за вами вранці заскочу.

Поїхали.

— Віть, гайда вип’ємо?

Чом не випити? Відвіз я його за Дунай. У мене тут місця є, мало кому з розвідників відомі.

Та й ціни помірні. П’ємо.

— Добрий ти, Вітю. Не можна так. Ти людину з біди виручаєш, а він тебе і зжере. Кажуть, що люди — звірі. Я з цим, Вітю, ну ніяк погодитися не можу. Люди гірші від звірів. Люди жорстокі, як голуби.

— Миколо Тарасовичу, все ще на свої місця встане, не турбуйтеся. Навігатор вас за брата вважає, він вас підтримає. Та й в Акваріумі у вас зв’язки могутні, і в нашому управлінні, і на КП, і в інформації...

— Це все, Вітю, правильно... Та тільки... Ш-ш-ш, секрет... Провал у мене... Жорстокий... В Центральному Комітеті розбирали... Тут зв’язки в Акваріумі не допоможуть. Ти думаєш, чому я не в Союзі? Тому, що дивно буде: в одній країні процес шпигунський, а з сусідньої дипломати радянські зникають... Пройди-журналісти миттю паралель проведуть... А для політики розрядки міжнародної напруженості це ніби як серпом по горлянці. Це начебто визнання нашої провини і замітання слідів. Тимчасово я в Відні. Трохи вляжеться, забудеться, тоді мене й приберуть. Евакуюють.

— А раптом ви встигнете особливо важливого вербанути?

Він на мене сумними очима дивиться. Мені трохи за свої слова незручно. Ми обидва знаємо, що чудес не буває. Тільки щось в моїх словах подобається йому, і він сумно посміхається мені.