Розділ «Акваріум»

— Начальник штабу чекає...

— На вас, — підказую я.

— Начальник штабу чекає на вас.

Мені важко повертатися в цей світ. Я вже попрощався з ним перед смертельною звіриною сутичкою. Однак він бою не прийняв. Я втягую повітря в себе і тру онімілі від напруги руки. Він не відриває погляду від мого обличчя. Моє обличчя, мабуть, змінилося, щось говорить йому, що я його поки вбивати не маю наміру. Я повертаюся і йду коридором. Він йде позаду. Я старший лейтенант, а ти ще тільки лейтенант, ось і чимчикуй слідом.

5

У приймальні два столи, один проти іншого. Вони, ніби бастіони, прикривають кожен свої двері. Одні двері в кабінет командувача, інші в кабінет начальника штабу. Біля дверей командувача за полірованим столом — його ад’ютант. Він також лейтенант, одначе і його ніхто за званням або на прізвище в штабі не називає — Арнольд Миколайович його ймення. Також високий, також красивий. Форма на ньому не офіцерського — генеральського сукна. До мене з його боку також ніякої поваги, крізь мене дивиться, не помічаючи. Є на те причина: мій шеф, начальник розвідки підполковник Кравцов, призначений на свою високу посаду без згоди командувача 13-ї армії, його заступника і начальника штабу, витіснивши їхню людину з цього важливого посту. І тому до мого шефа презирство командувача, причіпки начальника штабу. Тому до всіх нас, кого Кравцов за собою привів, загальна ненависть офіцерів штабу, особливо тих, що працюють на Олімпі, на другому поверсі.

Ми — чужинці. Ми — варяги. Ми — непрохані гості в теплій компанії.

Начальник штабу генерал-майор Шевченко питання ставить тямущі, слухає не перебиваючи. Я чекав причіпок, та він тільки пильно дивиться мені в обличчя. У штабі з’являються нові офіцери. Чиясь невидима потужна рука штовхає їх прямо на м’які килими другого поверху. Думки начальника штабу тепер чомусь не запитують, і це не може йому подобатися. Влада м’яко, ніби вода, витікає крізь пальці — як її утримати? Він відвертається до вікна і дивиться в сад, заклавши руки за спину. Шкіра на його щоках фіолетова, на ній трохи проступають жилки. Я стою під дверима, не знаючи, що робити.

— Товаришу генерал, дозвольте йти?

Не відповідає. Мовчить. Може, запитання не почув? Ні, почув. Помовчавши ще, він коротко відповідає «так», не повернувши до мене голови.

У приймальні обидва ад’ютанта зустрічають мене недобрими поглядами. Ясно, що ад’ютант начальника штабу вже все розповів своєму колезі. Звичайно, вони ще не доповіли про те, що трапилося, своїм покровителям, однак неодмінно це зроблять. Для цього вони мають вибрати зручний момент, коли бос у відповідному для подібного донесення настрої.

Я йду до дверей, спиною відчуваючи їхні знавіснілі погляди, ніби пістолети в потилицю. Почуттів в мені зараз два — полегшення і досада. Служба моя штабна завершена, і чекає мене безмежна крижана пустеля за Полярним колом або жовта розпечена пустеля, а можливо, ще й суд офіцерської честі.

Підполковники зустрічають мене гробовим мовчанням. Вони, звісно, не знають про те, що трапилося в коридорі, проте й того, що сталося тут, в кабінеті, цілком достатньо, щоб вже мене не помічати. Я — вискочка. Я несподівано злетів високо, проте, не розуміючи цього і гідно не оцінивши того, що сталося, на цьому місці не втримався і зірвався у прірву. Я ніхто. І моя доля їх не турбує. Їх цікавить більш важливе питання: чи буде удар по мені перенесений і на мого такого ненависного їм шефа.

Я замикаю документи до сейфа і поспішаю до підполковника Кравцову попередити про неприємності, які загрожуватимуть йому.

— З ад’ютантами сваритися не доводиться, — повчально каже він, не проявляючи, однак, особливого стурбування з приводу того, що сталося. Про те, що я йому розповів, він, здається, забуває миттєво. — Чим ти думаєш займатися сьогодні ввечері?

— Готуватися до здачі посади.

— Тебе ще ніхто зі штабу не виганяє.

— Значить, скоро виженуть.

— Їм зась. Я тебе сюди, Суворов, за собою привів, і тільки я можу дати тобі команду забиратися звідси геть. Так чим ти думаєш займатися ввечері?

— Вивчати шістдесят дев’яту групу сил Шостого флоту США.