Розділ «Акваріум»

— А попрацюємо, хлопці? — Запитує маршал.

— А-а-а-а-а! — Ревищем відповідає Спецназ ГРУ у захваті.

Попрацюємо, значить. Попрацюємо.

4

Ми працюємо. Ми працюємо дні і ночі. І вже не розрізняєш днів та ночей. Мчать будні сірим колесом. Стрибки денні. Стрибки нічні. Стрибки з надмалих висот. Стрибки з середніх висот. Стрибки з катапультуванням, проте це не для всіх. Стрибки зі стратосфери, це також для обраних. Змагання. Змагання. Змагання. І знову стрибки. Гіркий пил на губах. Червоні очі. Злість назовні проситься. Іноді апатія повна. І вже укладаємо парашути свої без трепету. Скоріше б укласти та поспати хвилин тридцять. Може, перевірити укладку ще раз? Та ну її на... Навчальні бої. Напалм. Собаки. МВС. КДБ. Знову стрільби, і знову стрибки.

А смерть поруч з нами ходить. Ні, нікого вона під свої чорні крила не прибрала. Однак поруч стара. Не дрімає. У 112-му окремому батальйоні новий парашут перевіряють, Д-1-8. Поганий парашут. Бояться його спецнази. Не хочуть на Д-1-8 стрибати. Щось не так в ньому. На кожні сто стрибків мінімум один перехльост трапляється. Тут і конструктор парашута, і випробувачі. Пояснюють, що уклали ми не так, зберігали не так. Ну вас всіх на... — розбиватися нашому братові. Старшина з 112-го батальйону стрибав, перехльоснуло йому стропи через купол, він їх стропорізом полоснув. Добре приземлився. М’яко. А йому жарти на землі: треба ж було не зі всього маху шмагати стропи, а знайти, де вони шовковою ниточкою зшиті, так ниточку акуратно і розпустити. А старшина після стрибка такого зовсім жартів не розуміє, так матом жартівників. І конструктора заодно.

Поруч з нами смерть. Он за тими парканами. Жовті Води поруч. Концтабори. Уран. А значить, і смерть. Чи не тут кожен начальник собі «ляльок» та «гладіаторів» підбирає? Заборонені зони. Вишки сторожові. Вишки парашутні. Все поруч. Концтабір і ми. Навіщо це? Щоб нас лякати? А може, ще якась причина є тримати головний навчальний центр частин спеціального призначення поряд з урановими копальнями? Поруч з концтаборами. Поруч зі смертю.

5

І знову стрибки. «Капітан Суворов. Цей парашут я укладав сам».

Операція перша. Закріпили вершину купола. «Цей парашут я укладав сам». Готові? Пострибали. Вперед. Вперед. «Генерал-майор Кравцов. Цей парашут я укладав сам». Я довго тупо дивлюся на розписку мого сусіда, який закінчив укладання. Щось в цьому написі мені не зрозуміло. Щось не так. А голова не тямить. Недосипання. Я болісно напружую свою свідомість, і раптом мене осяває:

— Товаришу генерал!

— Тихо, не шуми. Так, Вітю. Так, — і він сміється. — Тільки не шуми. Я вже тридцять дві години як генерал. Ти перший второпав.

— Вітаю вас...

— Дякую.

— Багато вам зірок...

— Та не шуми ти! Пити потім будемо. Не час зараз. Ах, дідько. Замотався я зовсім. Ти вже свій парашут уклав?

— Обидва, товаришу генерал.

— Здай їх обидва.

— Єсть здати, — і, передчуваючи щось, всупереч статутам, я зайве питання задав: — Я не стрибаю сьогодні?

— Ти ніколи більше стрибати не будеш.