Розділ «Акваріум»

— Чорт забирай, — кажу, — ціни ж міняються!

— Ну й що, — мовить, — коли завтра тобі по вісімнадцять копійок накажуть продавати, значить, наприклад, за п’ять кілограмів дев’ятсот двадцять грамів можна взяти мінімум рубль і шість копійок, а максимум — рубль і сім копійок. Грами також округляти потрібно для хорошої людини в бік мінімуму, а для нормальної — в бік максимуму. Хорошій людині хороший кавун давай. Нормальній людині — нормальний.

Як хороший кавун від нормального відрізнити, я знаю. У хорошого кавуна хвостик засушений, а на боці жовта лисинка. А ось як хороших людей від звичайних відрізнити? Коли запитаю, він же сміятися буде. Зітхнув я, одначе ж і мені колись розуму набиратися потрібно, — і запитав його.

Від цього питання він аж присів. Довго зітхав він, головою хитав, дурості моєї дивувався.

— Заприміть господинь з навколишніх будинків, тих, котрі в тебе тут щодня купують. Ось їм і давай кращі кавуни та за мінімальною ціною. Їх небагато, та вони про тебе славу розносять, рекламу тобі роблять, мовляв, чесний, точний, і кавуни солодкі. Вони тобі чергу формують. Раз дві-три біля тебе стоять, значить, десять інших вслід за ними прилаштується. Однак це вже покупці одноразові. Їм-то і давай звичайні не найкращі кавуни, а бери максимум з них. Зрозумів?

Картон з цінами він над моєю головою приладнав. Збоку не видно, проте варто мені голову вгору задерти, на кшталт ціну обчислюючи, — всі ціни переді мною.

Так і пішла торгівля. Швидко та з доходом. Гарні кавуни! Ах, гарні! Підходь, налітай! Через день навколишні домогосподарки мене впізнавати стали. Посміхаються. Я їм кавуни за мінімальною ціною — і посміхаюся. Всім іншим — за максимальною, також посміхаюся.

З одного покупця — частки копієчки. З іншого також. Раптом зрозумів я, що гроші до грошей липнуть. Не обманював я людей, просто частки копійки на свою користь округляв, тільки з’явилися в моїй лівій кишені троячки м’яті, рублі рвані, іноді й п’ятірки.

Підрахую дохід — всі надлишкові гроші у мене. Здам колгоспу виручку, а в моїй власній кишені все прибуває. З’явилася в кишені хрустка десятка. Пішов я до дядька Михайла, простягаю.

— Дякую, дядько Михайло, — кажу, — навчив, як жити.

— Дурень, — каже дядько Михайло, — он міліціонер стоїть. Йому дай. А у мене й своїх вистачає.

— Навіщо ж міліціонеру? — Дивуюся я.

— Просто так. Підійди і дай. В тебе не поменшає. А міліціонеру приємно.

— Я ж злочину не вчинив. Навіщо йому давати?

— Дай, кажу, — дядько Михайло сердиться, — та коли давати будеш, не базікай. Просто сунь в кишеню і відійди.

Пішов я до міліціонера. Суворий стоїть. Сорочка на ньому сіра, шия спітніла, очі олов’яні. Підійшов до нього прямо впритул. Аж страшно. А він і не ворушиться. У нагрудну кишеньку йому ту десятку, трубочкою згорнуту, сунув. А він і не помітив. Стоїть, як статуя, оком не моргне. Й не ворухнеться. Пропали, думаю, мої грошики. Він і не відчув, як я йому сунув.

Наступного ранку той міліціонер знову на посту.

— Здрастуй, Вітю, — каже.

Дивуюся я. Звідки б йому ім’я моє знати?

— Здрастуйте, громадянине начальник, — відповідаю.