Розділ «Акваріум»

— Заходьте.

Важкі двері плавно відійшли вбік, пропускаючи лейтенанта.

— Доброго ранку. Товаришу старший лейтенант, мені потрібен начальник розвідки.

— Я доповім йому. Одну хвилину почекайте, будь ласка.

Я стукнув у двері свого шефа і тут же увійшов.

— Товаришу підполковник, до вас ад’ютант нового командувача армією.

— Просіть.

Лейтенант входить:

— Товаришу підполковник, вас просить командувач.

Я знаю наперед, що будуть навчання, що шифровки будуть сипатися ніби з рогу достатку, що молоді ад’ютанти втомляться смертельно, у них будуть червоні, запалені очі, коли ночами ми будемо разом з ними працювати над Великий картою. Я знаю, що після перших навчань два нових ад’ютанта і я нап’ємося до зелених чортиків і станемо друзями. Я буду розповідати їм сороміцькі анекдоти, а вони мені — смішні історії з інтимного життя їхніх покровителів. Проте і зараз вже, після найпершої зустрічі, вже по тому, як ад’ютант вітав мене, і по тому, як він входив до кабінету мого шефа, я розумію, що ми фігури одного кольору. Нові генерали в штабі 13-ї армії — люди Обатурова. Нові начальники відділів, включаючи і Кравцова, — люди Обатурова. Нові ад’ютанти, нові офіцери в штабі — всі вони люди Обатурова. Я усвідомлюю вперше, що і я член цієї групи. І я знаю, що сам новий командувач Прикарпатським військовим округом генерал-лейтенант Обатуров — людина якоїсь потужної групи, яка стрімко і нестримно йде до влади.

Всі, хто прийшов до цього штабу і до інших штабів округу раніше за нас, всі вони — фігури іншого кольору. І їхній час скінчився. Тих, хто достатньо старий, будуть вибивати на пенсію, інших — в розпечені піски. Стара група під могутнім, проте невидимим з боку ударом звалилася і розсипалася, і її осколкам ніколи не бути вірними слугами верховодів цього суспільства, ніколи не ніжитися в променях могутності...

У секретному відділі я зіткнувся з колишнім ад’ютантом колишнього начальника штабу. Він здавав документи. Він їде кудись дуже далеко командувати взводом. Він уже більше двох років офіцер, проте ніколи не мав під своїм керівництвом злих, напівп’яних, абсолютно некерованих солдатів. Коли б з цього почалася його служба, то все було б нормально. Однак його служба почалася з м’яких килимів. У будь-якій обстановці він ситно їв і був у теплі. Тепер все ламалося. Людина звикає бути на дні прірви. І коли вона завжди там знаходиться, то важко уявляє, що може бути якесь інше життя. А лейтенант був піднесений до вершин, а тепер знову падав у прірву. На саме дно. І це падіння було болісним.

Він посміхається мені. А посмішка його здається собачою. Колись дуже давно на Далекому Сході я бачив двох псів, які прибилися до чужої зграї. А зграя гарчала, не бажаючи приймати чужинців до свого гурту. І тоді один з цих псів кинувся на свого нещасного товариша і загриз його. Їхня боротьба тривала довго, і зграя терпляче стежила за результатом поєдинку. Один ревів, а інший, слабший, моторошно вищав, не бажаючи розлучатися з життям. Убивши свого товариша, а можливо, і брата, весь покусаний і порваний пес, підібгавши хвоста, підійшов до зграї, демонструючи свою покірність. І тоді зграя кинулася на нього і розірвала.

Чомусь колишній ад’ютант мені нагадав того пса з підібганим хвостом, готового гризти кого завгодно, лише б бути прийнятим до зграї переможців.

Дурень. Будь гордим. Їдь в свою пустелю і не виляй хвостом, поки тебе не загризли.

7

Тієї ночі снився мені старий добрий єврей дядько Михайло. Було мені тоді п’ятнадцять років. Навчався я в школі і працював у колгоспі. Взимку працював час від часу, влітку — нарівні з дорослими мужиками. Тому, коли обговорювалося серйозне питання, на збори покликали й мене. Справа ось у чому була: в кінці серпня щороку наш колгосп відправляв до міста Запоріжжя одну людину на дві-три тижні торгувати кавунами. Кінець серпня наближався, і потрібно було вирішити, хто з мужиків поїде цього року.

Сидять мужики в клубі. Пора гаряча — збирання врожаю в самому розпалі, а мужикам не до жнивувань. Сперечаються всі, кричать. Голова запропонував на кавуни зятя свого Сергійка послати. Перші ряди мовчать, а з задніх рядів свистять, тупотять ногами і стукають лавками. Голова ставить питання на голосування. Розпалився він, голову втрачає. У таких випадках потрібно спочатку запитати: «Хто проти?» Ніхто, звичайно, не підніме руку. Тоді і голосуванню кінець: значить, всі згодні. Проте голова за звичкою запитує: «Хто за?» Він звик так питання ставити, коли потрібно мудру політику нашої рідної комуністичної партії схвалити. Але тут питання кровне. Тут всі руки вгору не будуть тягнути.

— Хто за? — Повторює голова.

А зал мовчить. Жодна рука вгору не піднялася. Помилився голова. Не так питання поставив. Сергійка, зятя його, не можна посилати, значить. Махнув він рукою: самі тоді вирішуйте. Знову шум і крик. Всі з місць посхоплювалися. Знову всі незадоволені.