Розділ «Акваріум»

1

У нас зміни. Начальник першого відділу штабу зміщений. Разом з ним звільнені старші груп і деякі провідні офіцери. Замість полковника на посаду поставлений підполковник. За собою він привів цілий табун капітанів та старших лейтенантів і розсадив їх по підполковницьких місцях.

2

— Начальник розвідки Тринадцятої армії наказав мені пройти скорочений курс підготовки для роботи в третій групі.

— Так-так, я знаю... Заходь, — він широко посміхається. Ручища у нього, ніби клешні у краба. — Інформатори мають працювати у нас, вони мусять розуміти, як шматочки інформації збираються і яка їм ціна. Переодягайся.

Сам він босоніж, в зеленій куртці і зелених штанах, м’яких, однак, мабуть, міцних. Руки по лікоть оголені і нагадують мені здоровенні, надзвичайно чисті волохаті лапи хірурга, який років п’ять тому збирав мене зі шматочків.

Ми у великому спортивному залі, освітленому променями сонця, що заходить. Посередині залу — два самотніх стільця, що здаються зовсім маленькими в цій неосяжній широчіні.

— Сідай.

Ми сіли на стільці обличчям до обличчя.

— Руки поклади на коліна і розслаб їх, ніби батоги. Завжди так сиди. У будь-якій обстановці ти маєш бути гранично розслаблений. Нижні зуби не повинні доторкуватися верхніх. Щелепа мусить відвисати, злегка, звичайно. Шию розслаб. Ноги. Ступні. Ногу на ногу ніколи не клади — це порушує кровообіг. Та-а-ак.

Він підвівся, обійшов мене з усіх боків, прискіпливо оглядаючи. Потім ручищами обмацав шию, м’язи спини, кисті рук.

— Ніколи не тарабань пальцями по столу. Так роблять тільки неврастеніки. Радянська військова розвідка таких в своїх рядах не тримає. Що ж, ти досить розслаблений, приступимо до занять.

Він сідає на стілець, руками тримається за сидіння, потім гойдається на двох задніх ніжках стільця і раптом, гойднувшись різко назад, перекидається на спину. Посміхається, схоплюється. Піднімає стілець і сідає на нього, схрестивши руки на колінах.

— Запам’ятай, коли ти падаєш назад, сидячи на стільці, з тобою нічого не може статися, коли, звичайно, позаду немає стінки чи ями. Падати назад, сидячи на стільці, так само просто і безпечно, як опуститися на коліна або встати на карачки. Проте природа наша людська противиться падінню назад. Нас стримує тільки наша психіка... Візьмися руками за сидіння... Я тебе підстраховувати не буду, вдаритися ти все одно не можеш... похитайся на задніх ніжках стільця... Стій-стій, боїшся?

— Боюся.

— Це нічого. Це нормально. Було б дивно, коли б не боявся. Всі бояться. Візьмися руками за сидіння. Починай без моїх команд. Похитались...

Я гойдався на стільці, балансуючи, потім ледь порушив баланс, гойднувшись трохи більше, і стілець повільно поповз в безодню. Я втиснувся в сидіння. Я втягнув голову в плечі. Стеля стрімко йшла вгору, проте падіння затяглося. Час зупинився. І раптом спинка стільця гупнулася об підлогу. Тільки тут я по-справжньому злякався і в ту ж мить радісно розсміявся: зі мною анічогісінько не сталося. Голова, підкоряючись рефлексу, трохи пішла вперед, і тому я просто не міг вдаритися потилицею. Удар прийняла спина, щільно притиснута до спинки стільця. Однак площа спини набагато більша за площу ступнів, і тому падіння назад менш неприємне, ніж стрибок зі стільця на землю.

Він простягнув мені руку.

— Можна, я ще спробую?

— Звичайно, можна, — посміхається.