Розділ «Акваріум»

А я в кутку сиджу. Про що люди сперечаються, ніяк не второпаю. Ті мужики, що в минулі роки кавунами торгувати їздили, запевняють всіх, що робота ця небезпечна: шпана на базарі зарізати може. Коли помилишся в розрахунках, міліція заарештує або доведеться потім з колгоспом власними грошима розраховуватися. Тільки ж дивина: жоден з них, хто раніше торгував, начебто і не дуже впирається, коли його на цю небезпечну невдячну роботу знову висувають. Однак всі інші відразу ж ногами тупотять і кричать, що він шахрай і махляр, що від нього один збиток колгоспу. Знову ж дивно: коли робота небезпечна і невдячна, чого б його й сунути на цю роботу замість себе. Однак не пускають колгоспні збори жодного з висунутих.

Все нових кандидатів називають. І так само рішуче збори їх відхиляють. Чудеса. Чому б першого, кого голова назвав, і послати на цю прокляту роботу. Всім би полегшення. Так ні ж, нікому не хочеться посилати туди ні ворога свого, ні друга, ні сусіда. Таке враження, що кожен сам туди пнеться потрапити, та інші його не пускають: коли я туди не потрапив, так і тебе не пущу.

Сперечалися-сперечалися — стомилися. Всіх перебрали. Всіх відхилили.

— Кого ж тоді? Вітьку Суворова, чи що? Малий ще.

Одначе мужики з цього приводу іншу думку мали. Я їм не рівня ні за віком, ні за досвідом, ні за авторитетом, я для мужиків начебто як ніхто. І послати мене означало для них майже те ж саме, що не послати нікого. Нехай Вітька їде, міркував кожен, аби мій ворог туди не потрапив. Так і вирішили. Проголосували одноголосно. Голова і навіть зять його Сергійко — й ті руки вгору підняли.

Привезли мене в місто два патлатих мужики о третій годині ночі. Разом ми кавуни розвантажили, поклали їх у дерев’яний короб біля зеленого дощатого навісу, в якому мені належало пропрацювати шістнадцять днів і проспати п’ятнадцять ночей.

О п’ятій ранку базар вже гудів сотнями голосів. Мужики давно виїхали, а я один зі своїми кавунами залишився. Торгую. З-за прилавку не виходжу. Соромлюся. Ноги босі, а в місті ніхто так не ходить.

Торгую, долю проклинаю. Ще мене ніхто і різати не збирається, а життя вже в моїх очах меркне. Кавуни у мене відмінні. Черга біля прилавка величезна. Всі кричать, ніби на колгоспних зборах. А я вираховую. Ціна моїм кавунам — 17 копійок за кілограм. Це державна ціна, відхилитися від неї — в тюрму посадять. Вираховую. Математику я любив. Та нічого у мене не виходить. Важить, припустимо, кавун 4 кілограми 870 грамів, коли по 17 копійок за кілограм брати, то скільки такий кавун коштує? Коли б юрба не шуміла, коли б та баба жирна мене за волосся схопити не намагається, то я миттю б вирахував. А так ні чорта не виходить. Ні олівця, ні папірця з собою немає. Звідки знати було, що вони знадобляться?

Товсті жінки в черзі зляться на повільність, напирають на прилавок. Ті, хто вже купив, збоку здачу перераховують, знову до прилавка підбігають, кричать, міліцію викликати погрожують. А кавуни зовсім не однакові, і вага у них різна, і ціна різна, а копійка на частки не ділиться. Згадав я слова мужиків на зборах: прорахуєшся, потім з колгоспом своїми грошима розплачуватися будеш. А звідки у мене свої гроші? Ні чорта у мене не виходить. Я натовпі кричу, що закриваю торгівлю. Тут мене ледь не розірвали. Надто вже кавуни хороші.

А навпроти мене в лавці старий єврей з кошлатими білими бровами сидить. Шнурками торгує. Дивиться він на мене, морщиться, як від болю зубного. Нестерпно йому на цю комерцію дивитися. То відвернеться, то очі до неба закотить, то на підлогу плюне.

Довго він так сидів, мучився. Не витримав. Закрив лоточок свій, встав зі мною поруч і давай торгувати. Я йому кавуни кидаю, на які він довгим кощавим пальцем вказує, і поки встигаю я кавун з купи вихопити, він попередній на льоту ловить, зважує, подає, гроші бере, здачу відраховує, мені на наступного пальцем тицяє, та ще й посміхатися всім встигає. Та й тицяє не на всякий кавун, а з розумінням: то мене на самий верх купи жене, то до низу, то з іншого боку купи забігти мені доводиться, то назад повернутися. А він всім посміхається. Йому всі посміхаються. Всі його знають. Всі йому кланяються. «Спасибі, дядько Михайло», — кажуть.

За годину він всю чергу пропустив. А купа наполовину зменшилася. Тільки ми з чергою упоралися, він мені купу грошей вивалив: троячки м’яті, рублі рвані, де-не-де й п’ятірки трапляються. Дрібняки дзвінкі він окремою купкою склав, здачу щоб давати.

— Ось, — каже, — виручка твоя. У праву кишеню її поклади, тут досить, щоб з твоїм колгоспом за сьогодні розрахуватися. А все, що сьогодні ще виручиш, сміливо в свою ліву кишеню клади.

— Ну, дядько Михайло, — кажу, — довіку не забуду!

— Це не все, — відповідає, — це я тільки практики навчав, а тепер теорію слухай.

Приніс він аркуш паперу. Написав ціни на ньому: 1 кг — 17 копійок, 2 кг — 34 копійки, і так до десяти. Але з кілограмами у мене проблем не було, з грамами проблема. Ось і їх він окремим стовпчиком пише: 50,100, 150 ...

— Копійка на частки не ділиться, тому за п’ятдесят грам можна нічого не взяти, а можна взяти цілу копійку. І так правильно, і так. За сто грам можеш взяти одну копійку, а можеш дві копійки взяти. З хорошої людини завжди бери мінімум, а з нормальної людини завжди бери максимум.

Швидко він мені ціни пише: 750 грам — мінімум 12 копійок, максимум — 13.

— Як же ви, дядьку Михайле, так швидко вираховуєте?

— А я не вираховую, я просто ціни знаю.