Розділ «Акваріум»

Однак також людина. Добра. Добріша за мене. Стократ добріша.

6

Що відбувається зі мною? Що за зміни? Що за стрибки? Краще мені. Від пива, певно. А можливо, від дотику широкої мозолястою лапи, що мене по плечу поплескала, на краю прірви втримала. Однак що ж зі мною було? Чому світ білий мені не в радість? Може, саме це слабкі люди докорами сумління називають? Ні, звичайно. Немає у мене совісті, тому не мучить вона мене.

І чого мучити? З якого дива? Молодшого лідера зрадив? Хороша він людина. Коли б не я його, так він би мене на конвеєр поставив. Робота у нас така. Видавши Молодшого лідера, я ГРУ від всяких випадковостей убезпечив. Відвезуть Молодшого лідера, нового пришлють. Чи варто через це засмучуватися? Коли б кожен волю своїм почуттям давав, система давно б розвалилася. А так вона стоїть і міцнішає. І сильна вона тим, що позбавляється негайно від всякого, хто розслабився. Від всякого, хто своїм почуттям волю дає.

А чи не розслабився я сам? Без сумніву. А чи бачив хто мене? Можливо. Чи можна було збоку мої переживання побачити? Звичайно. Коли поза бідолахи, коли руки висять безвольно, коли погляд згас, це могли виявити. Коли австріяк допетрав, що погано мені, то досвідчений розвідник, який міг стежити за мною, й поготів зрозумів би.

Після евакуації Молодшого лідера Навігатор цілком міг за мною стеження поставити: як Сорок перший поводитися стане?

Щось сталося зі мною, і на кілька годин я втратив контроль над собою. Коли Навігатор про це дізнається, то вночі мене чекає евакуація. Черговий літак буде лише через три дні. Ці дні я в фотолабораторії в темряві просиджу. Сьогодні вночі мене обов’язково в цю темряву потягнуть. Навіть звичайний літак, у якого іноді прилади управління відмовляють, до польотів не допускають. А розвідника й поготів. Розвідник, який втрачає контроль над собою, небезпечний. Його усувають негайно.

7

З пивної до своєї машини чвалаю. Коли хочеш виявити стеження — якнайбільше байдужості. Частіше під ноги дивись. Заспокой переслідувачів. Тоді їх і побачиш. Бо, заспокоївшись, вони помиляються. Вже багато років я, ніби льотчик-винищувач, все в заднє скло машини дивлюся. Назад дивлюся більше, ніж вперед. Професія така. Та не зараз. Зараз даю можливість тим, хто, можливо, стежить за мною, заспокоїтися і втратити пильність. Машина моя йде рівно. Ніяких фокусів. Ніяких спроб зникнути в провулках.

Берегом Дунаю, через міст, знову уздовж берега. Не поспішаю, не роблю ривків, не намагаюся звернути куди-небудь до залізничної колії. (Добре перевірятися біля залізничної колії.) Обходжу центр міста. Іду широкими вулицями в потоці машин. Добре для тих, хто стежить. І зовсім погано для того, хто під стеженням. Від Шведенплац рухаюся в бік мосту Аспернбрюкке.

Та ось я різко звертаю в перший провулок праворуч до головного поштамту і знову різко праворуч. Тут мене світлофор зупинить. Це я знаю. А чи знає про цей світлофор той, хто стежить за мною?

Коли хтось стежить, то він мусить вискочити слідом або втратити мене. А обійти мене паралельними вулицями тут неможливо. Тут я все знаю. Всі тротуари тут витоптав.

Я під світлофором. Сам один. Вуличка вузька. А нумо, хто з-за повороту вискочить? Ще секунда, і буде зелене світло. З-за повороту вилітає сірий побитий «форд». Гальмами скрипить. Молодий водій. Не знав, що світлофор за рогом. Не думав, що я під світлофором стояти можу, його чекаючи. Зелене світло. Плавно рушаю. Його обличчя в окулярах я одним поглядом накриваю — в автомобільне дзеркальце. Так, брате. Знаю я твою очкасту пику. Номер на твоїй машині не дипломатичний. Проте ти — радянський дипломат. Тебе я бачив в делегації по скороченню озброєнь в Європі. Не думав, що ти з нашої зграї. Думав, що ти чистий. А навіщо чистому дипломату в робочий час містом швендяти? Навіщо з-за повороту на шаленій швидкості вискакувати, штрафують же!

Тепер я не поспішаю. Обличчя своє байдужістю умив. Не помічаю нічого, не реагую ні на що. «Форд» більше не з’являється. Можливо, він і з’являвся, та я не намагаюся знову його виявити. Для мене і одного разу досить. Мені зрозуміло: за мною стежать. Ні краплі сумніву в цьому немає.

Водій «форда» зараз мучиться: побачив я його чи ні, чи впізнав? Він, звичайно, заспокоює себе, що розсіяний я, що зовсім назад не дивлюся, що не міг я його помітити.

Цікаво, скільки машин за мною Навігатор поставив стежити? Ясно, що не одну. Коли б тільки одна машина в стеженні була, то в машині щонайменше двоє людей сиділи. Коли одна людина в машині, значить, машин кілька. Це кожному зрозуміло. Таке стеження може завершитися лише евакуацією.

Мого командира можна зрозуміти. Коли людина після дріб’язкової події втрачає контроль над собою, значить, вона і в майбутньому може втратити контроль над собою. У найвідповідальніший момент. А можливо, вона в минулому вже втрачала над собою контроль? Можливо, ворожі організації вже скористалися цим?

Сумнівів немає: заберуть мене сьогодні вночі. І коли б я був на місці Навігатора, то зробив би точно так само: по-перше, негайно після того, що сталося поставив стеження, по-друге, переконавшись в неблагополуччі, віддав наказ про евакуацію.

Я не їду в посольство. Посольство — це наручники і укол. Я їду додому. Мені потрібно підготуватися до неминучого. І зустріти удар долі з гідністю.

Епілог