Розділ «Акваріум»

4

— Сідай, — втомлено промовляє Навігатор. Він сидить за столом. Ліва рука на столі. Права — в ящику стола. Так там і застигла. Я позаду крісла, на якому тепер Молодший лідер сидить. Побачивши, що права рука Навігатора спочиває в шухляді столу, Молодший лідер відразу все зрозумів. А моя присутність означала, що це я його якось перевіряв і на чомусь застукав. Він тягнеться всім тілом до хрускоту в кістках. Потім спокійно знімає піджак і заводить руки за спинку крісла. Він знає правила гри. Клацаю наручниками. Обережно розстібаю золоту запонки і відгинають манжету сорочки. Тонку білу серветку для чищення оптики змочую джином із зеленої пляшки. Серветкою протираю шкіру, куди зараз увійде голка. Тонким штирком пробиваю мембрану шприц-тюбика, не торкаючись пальцями голки. Потім, піднявши шприц на рівень очей, двома пальцями ніжно тисну на прозорі стінки флакончика зі світлою, трохи каламутною рідиною. Голку під шкіру потрібно вводити акуратно, а вміст тюбика видавлювати плавно. Потім, не розтуляючи пальців (тюбик, як насос, може втягнути всю рідину назад), витягаю голку і знову розтираю шкіру серветкою з джином.

Кивком голови Навігатор дає мені знак вийти. Я виходжу з кабінету і, закриваючи двері, чую його позбавлений будь-яких емоцій голос:

— Розповідай...

5

Мені погано.

Мені зовсім зле.

Зі мною такого ніколи не траплялося. Погано себе почувають лише слабкі люди. Це вони придумали собі тисячі хвороб і страждають від них, даремно витрачаючи час. Це слабкі люди придумали для себе головний біль, напади слабкості, непритомність, докори сумління. Нічого цього немає. Всі ці біди — тільки в уяві слабких. Себе до сильних не відношу. Я — нормальний. А нормальна людина не має ні головного болю, ні серцевих нападів, ні нервових розладів. Я ніколи не хворів, ніколи не скиглив і ніколи нікого не просив про допомогу.

А тільки сьогодні мені зле. Туга нестерпна. Смертна туга. Чоловічка б зарізати!

Сиджу в маленькій пивничці. У кутку. Ніби вовк зацькований. Скатертина, на якій лежать мої лікті, картата, червона з білим. Чиста скатертина. Кухоль пивний — великий. Граціозний. Пиво за кольором на кшталт коньяку. Напевно, і смаку незрівнянного. Та не відчуваю смаку. На різьбленому боці пивного кухля два лева на задніх лапках стоять, передніми щит тримають. Гарний щит і леви гарні. Язички рожеві — назовні. Я всяких котів люблю: і леопардів, і пантер, і домашніх котів, чорних і сіреньких. І тих левів, що на певних кухлях, також люблю. Гарний звір кіт. Навіть домашній. Чистий. Сильний. Від собаки кіт незалежністю відрізняється. А скільки в котах гнучкості! Чому люди котів не боготворять?

Люди в залі веселі. Вони, напевно, всі один одного знають. Всі один одному посміхаються. Навпроти мене четверо здоровенних мужиків: капелюхи з пір’ям, штани шкіряні по коліно на лямочках. Мужики дуже здорові. Бороди руді. Кухлям порожнім на їхньому столі вже й місця немає. Сміються. Чого зуби скалите? Так би кухлем і запустив у веселе рило. Біс з ним, що четверо вас, що кулачиська у вас майже як у мого командира полку — ніби пивні кухлі кулачиська.

Може, кинутися на них? Так нехай вони мене тут і вб’ють. Нехай проломить мені череп табуреткою дубовою або австрійським кухлем різьбленим. Тільки ж не вб’ють. Викинуть із зали і поліцію викличуть. А може, на поліцейського кинутися? Або ось Брежнєв скоро до Відня приїжджає з Картером наївним зустрічатися. Можливо, на Брежнєва кинутися? Тут вже точно пристрелять.

Тільки хіба варто вмирати від руки поліцейського або від рук таємних брежнєвських охоронців? Інша справа, коли тебе вбивають добрі і сильні люди, як оці, що навпроти.

А вони знай собі сміються.

Я ніколи нікому не заздрив. А тут раптом заздрість чорна гадюкою підколодною в душу тихенько заповзла. Ах, мені б такі штани по коліно та капелюх з пером! А кухоль з пивом у мене вже є. Що ще людині для повного щастя потрібне?

А вони регочуть, заходяться. Один закашлявся, а регіт його так і душить. Інший підводиться, кухоль повний в руці, піна через край. Також регоче. А я йому в очі дивлюся.

Що в моїх очах — не знаю, та тільки, зустрівшись поглядом зі мною, здоровенний австріяк, всієї компанії голова, замовк одразу, посмішку загасив. Мені також в очі дивиться. Пильно і уважно. Очі у нього ясні. Чисті очі. Дивиться на мене. Губи стиснув. Голову набік схилив.

Чи то від мого погляду холодом смертельним віяло, то чи зрозумів він, що я ховаю себе зараз. Що він про мене думав, не знаю. Тільки, зустрівшись поглядом зі мною, цей великий чоловік потьмянів якось. Регочуть всі навколо нього. Хміль у щасливих головах грає, а він похмурий сидить, в підлогу дивиться. Мені його навіть шкода стало. Навіщо людині своїм поглядом вечір зіпсував?

Довго чи коротко, підвелися вони, до виходу йдуть. Той, котрий найбільший, останнім. Біля самих дверей зупиняється, спідлоба на мене дивиться, потім раптом всієї тушею своєї гігантською до мого столу рушив. Грозний, як розгніваний танк. Щелепа моя так і занила в передчутті нищівного удару. Страху в мені ніякого. Бий, австріяче, вечір я тобі міцно спаскудив. У нас за це неодмінно по морді б’ють. Традиція така.

Підходить. Весь світ мені велетенським своїм животом загородив. Бий же, австріяче! Я опиратися не буду. Бий, що не щади! Рука його важка, пудова, на моє плече ліве лягла і злегка стиснула його. І нібито по тій руці людське співчуття потекло. Своєю правою рукою стиснув я руку його. Стиснув вдячно. В очі йому не дивлюся. Не знаю чому. Голову над столом схилив. А він до виходу пішов, незграбний, не обертаючись. Чужа людина. Іншої планети істота.