Розділ «Акваріум»

Я неголений. Я в чорній шкіряній куртці. Я без машини. Я зовсім не схожий на дипломата.

Взагалі-то я вже й не дипломат. Я більше не представляю свою країну. Навпаки, моя країна зараз шукає мене повсюдно, де тільки можливо.

В будинку англійського дипломата все не так, як в звичайних будинках. У нього дзвінка немає. Замість дзвінка на дверях — блискуча бронзова лисяча мордочка. Цією мордочкою потрібно об двері стукати. Мені важливо, щоб з’явився господар, а не хтось із його слуг. Мені щастить. Сьогодні субота, він не на роботі, і слуг його в будинку також немає.

— Здравствуйте.

— Вітаю.

Простягаю свій дипломатичний паспорт. Він погортав і повернув мені.

— Заходьте.

— У мене послання до уряду Її Величності.

— У посольство, будь ласка.

— Не можу в посольство. Я передаю це послання через вас.

— Я його не сприймаю, — він підвівся і відкрив переді мною двері. — Я не шпигун, і в ці шпигунські ігри мене, будь ласка, не втягуйте.

— Це не шпигунство... Вже не шпигунство. Цей лист уряду Її Величності. Ви можете його прийняти або ж ні, проте зараз я буду дзвонити в британське посольство і скажу, що лист уряду знаходиться у вас. Я залишу його тут, а ви робіть з ним що хочете.

Він дивиться на мене поглядом, який не віщує нічого доброго.

— Давайте вашого листа.

— Дайте конверта, будь ласка.

— У вас навіть немає конверта, — обурюється він.

— На жаль...

Він кладе переді мною пачку паперу, конверти, ручку. Я відсовую папір в сторону, з кишені дістаю пачку карток з адресами кафе і ресторанів. Кожен шпигун завжди має в запасі зо два десятки таких карток. Щоб не пояснювати новому «другові» місце зустрічі, простіше дати йому картку: запрошую вас сюди.

Швидко переглядаю всі. Обираю одну. І кілька секунд думаю над тим, що ж мені писати. Потім беру ручку і пишу на зворотному боці картки три букви: ГРУ.

Картку вкладаю в конверт. Конверт заклеюю. Пишу адреса: уряду Її Величності. На конверті ставлю свою персональну печатку: 173-В-41.