Розділ «Акваріум»

— Ваш перший заступник був на місці зустрічі за дванадцять хвилин до появи «друга». З жінкою.

Гострі кісточки на його кулаках білі-білі. І обличчя біле. Він мовчить. Він дивиться в стіну крізь мене. Потім він тихо і спокійно питає:

— Ти його, звичайно, не встиг сфотографувати...

Важко зрозуміти, він запитує чи стверджує. А може, загрожує.

— Встиг...

В очі йому боюся дивитися. Під ноги собі дивлюся. Час тоскно тягнеться. Неохоче. Годинник на стінці цокає: тік, тік, тік.

— Що робити будемо?

— Не знаю, — знизую плечима.

— Що робити будемо? — Він гупає по столу кулаком і тут же, бризкаючи слиною, шипить мені в обличчя: — Що робити будемо?

— Евакуацію готувати! — Розлютившись, раптом огризався я.

Мій крик заспокоює його. Він затихає. Зараз він просто старий бідолаха, на якого впало важке горе. Він сильна людина. Тільки система сильніша за кожного з нас. Система сильніша за всіх нас. Система могутня. Під її невблаганну сокиру кожен з нас потрапити може. Він дивиться в порожнечу.

— Знаєш, Вітю, полковник Мороз в шістдесят четвертому році мене від вищої міри відмазав. Я його після цього по всьому світу вів за собою. Він вербував жінок. Тільки ж яких жінок! Ех, життя... Любив він їх. І вони його любили. Я знав, що він наліво вдаряє. Я знав, що у нього в кожному місті коханка. Прощав йому. І знав, що попадеться він. Знав. Як ти в цій Австрії сховаєшся? Гаразд. Удвох ми евакуацію зуміємо провести?

— Зуміємо.

— Шприц в шафі візьми.

— Взяв.

Він натискає кнопку переговорного пристрою.

— Перший шифрувальнику.

— Я, товаришу генерал, — відповідає апарат.

— Першого заступника до мене.

— Єсть, — відповідає апарат.