Розділ «Акваріум»

8

Аеропорт. Гуркіт двигунів. Сяюча підлога. Сувеніри. Багато сувенірів. Ляльки в національних вбраннях. Запальнички «Ронсон». Перевірка квитків.

— Багаж?

— Немає багажу. Короткострокове відрядження.

— Покажіть паспорти!

Наші паспорта зеленого кольору. «Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Міністр закордонних справ Союзу РСР...»

Проходимо.

Нас троє. Колишній капітан. Я. Віце-консул.

Колишній капітан подорожує. Ми — проводжаючі особи. Нібито. Насправді ми — пряме забезпечення. А он там, біля кіоску з пляшками — Генеральний Консул СРСР. Загальне забезпечення. Захистити! Запобігти! Відмазати!

Тепер до літака. «Дипломатична пошта» — це про нас.

Проходимо.

Через поле — до літака. Зовсім недалеко, навіть автобуса не потрібно. Ту-134. Два трапа. Задній — для всіх. Передній — для особливо важливих персон і для дипломатичної пошти, для нас тобто. Біля трапу стюардеса. Чого зуби скалиш, чому радієш?

Та звідки їй, сірій, знати, що колишній капітан вже не особливо важлива персона! Звідки їй знати, що посміхається він просто тому, що йому «Блаженство» вкололи!

Біля трапа — дипломатичні кур’єри. Двоє. Великі. Вони знають, що за вантаж у них сьогодні. Вони озброєні і не приховують цього. Така міжнародна дипломатична практика. Такі правила, встановлені ще Віденським конгресом 1815 року.

Вони допомагають колишньому капітану піднятися трапом. У колишнього капітана чомусь ноги на щаблі трапа не потрапляють. Тягнуться ноги. Ну, це нічого. Допоможемо. Біля дверей дві великі людини трохи розвернули колишнього капітана боком: втрьох в двері не ввійти. Я знову бачу їхні обличчя. Колишній радянський військовий дипломат посміхається тихою доброю посмішкою. Кому посміхається? Можливо, навіть мені.

І я посміхаюся йому.

Розділ 26

1

— Одягай, — наказує Навігатор.

Я вдягаю на голову прозорий шолом. Він робить те ж саме. Тепер ми на космонавтів схожі. Наші шоломи з’єднані гнучкими прозорими трубами.