Розділ «Акваріум»

Від сміттєвого ящика коти в різні боки порснули з виттям несамовитим. Це хороша прикмета: значить, тут поблизу інших людей немає. Можливо, телекамера прихована? Світла немає — економлять. Навіщо на задньому дворі світло? Однак телекамера може працювати і в інфрачервоних променях. Тому пальто у мене розстебнуте так, щоб затискач на краватці було видно. На вигляд він зовсім звичайний, тільки й того, що покритий особливою фарбою, і коли в темряві мене опромінять інфрачервоними променями, то він буде світитися. Повернувшись навколо, я і напрямок огляду прихованої камери можу визначити. Коли за мною стежать, малу нужду між сміттєвих ящиків справлю, та й побреду далі. Однак затискач не світиться — спостереження немає.

Дістаю ключ і обережно вставляю у замкову щілину. Двері гаража тихо ковзають вбік. У величезному гаражі сотні машин.

Ступаю обережно. Тільки йти я мушу не крадькома і злодійкувато не поглядати. Нехай думають, що я щойно приїхав, залишив в парку свою машину і йду додому. Сталеві двері, які ведуть з гаража до ліфта, відкриваю іншим ключем. На ліфті піднімаюся на самий верхній поверх і чекаю там кілька хвилин, уважно прислухаючись. Будинок спить. Не скриплять двері, не ковзає в шахті ліфт. Дивлюся на годинника. Коли за мною і стежать, моє відвідування має залишитися незрозумілим. Можливо, я до американського дипломата на зустріч прийшов, можливо, мене жінка чекає. Коли за мною стежать, то навіть справжня моя мета — кинути Біблію в поштову скриньку — може їм здатися маскуванням, а над справжньою метою їм доведеться голову поламати: надто довго я залишався нагорі.

Втім, ліфти так і завмерли в шахтах, і сходами ніхто не ходить, повна тиша.

Тепер обережно спускаюся донизу сходами. Ступаю не на носки і не на всю площу підошви. Торкаюся підлоги тільки зовнішніми рантами черевиків, ніби клоун, скрививши ноги колесом. Підошви у мене м’які. Не скриплять. Та все ж краще йти так, як вчили. Так ніколи не чути кроків. Ось нижній поверх. У мармуровому вестибюлі — десятки поштових скриньок. Я знаю котра мені потрібна, проте зупиняюся біля багатьох, розглядаючи написи з іменами власників. Всім тілом притискаюся до блоку ящиків і непомітно кидаю пакет в потрібну щілину. Коли б мені в спину дивилися, то й тоді навряд чи точно визначили, який ящик цікавив мене і що саме я зробив.

З нудьгуючим виглядом, не виявивши нічого цікавого, спускаюся сходами вниз, в підземний гараж. Той, хто використовує один і той же шлях для входу і для виходу, демонструє відсутність смаку до конспіративної роботи. Цей смак не схожий ні на смак вина, ні на смак любові, ні на смак боротьби. Смак конспіративного життя не схожий ні на який інший. Тішу себе думкою, що цей смак у мене є. І не відсутність смаку знову жене мене до темного гаражу. А тому що немає у мене кращого шляху відходу.

4

У мене знову недосип. А коли виспишся? Очі запалені. Рано вранці я в «забої» з’являюся, хоч сьогодні й вихідний. Я на Вовку чекаю. Коли б він з’явився ще раніше за мене, це було б чудово. Один тільки Коля-Аерофлот в кутку позіхає. У нього очі також червоні. Він, напевно, також каверзи комусь влаштовував, — можливо, навіть мені. Він також, напевно, чекає когось, хто повинен прибігти, захекавшись. Він переді мною виправдовується: потрібно терміново фінансовий звіт закінчити. Я, звичайно, розумію, що це правда, тільки ж не вся. О шостій ранку в неділю його в «забій» інша потреба пригнала. Я йому кажу, що в мене до наступної пошти три звіти про операції ще не віддруковані. Це дійсно так. Та тільки й він розуміє, що це не єдина причина, яка змусила мене з’явитися так рано.

Він вид робить, що працює, а сам на годинника поглядає. Я також на годинника поглядаю, крадькома. Документи на робочому столі розклав, а сам в стінку втупився. Шкода, віконець нам не дозволено мати в робочих приміщеннях.

О десятій ранку Молодший лідер запрошує Колю-Азрофлота до свого кабінету. Тепер у великому робочому залі я один.

О 11:32 з’являється Навігатор.

— Ну що?

— Товаришу генерал, я подарунок вклав без пригод. Тільки він ще не відреагував.

По виразу обличчя Навігатора я розумію, що це не мене перевіряли, а Вовку Фомічова. Елементарна провокація. Він клюнув. З якоїсь причини, знайшовши Біблію в поштовій скриньці, він не доповів керівництву негайно. А коли з ним щось серйозне трапиться, доповість він тоді чи ні? Ясно, що він небезпечний для нашої таємної організації і для всієї радянської системи.

— Вікторе Богдановичу, йди додому, відпочивай. Повернешся о шостій вечора.

— Єсть.

5

У всіх нормальних людей є вихідні дні. Дні, коли ніхто на роботу не ходить. Радянські дипломати по два таких дні щотижня мають. Субота і неділя. А офіцери ГРУ, які працюють під дипломатичним прикриттям, не мають вихідних днів. І офіцери КДБ також. І от уявімо собі картину: кожного вихідного дня частина дипломатів в посольство не ходить, а інша, більша частина — ходить. Все відразу зрозумілим стане — хто чистий дипломат, а хто не дуже.

Щоб цього не сталося, багато всяких хитрощів придумано, щоб чистого дипломата у вихідний день до посольства заманити, щоб його широкою дружньою посмішкою загородитися, щоб активність резидентур приховати. Радянське посольство в вихідний день — ніби мурашник, і неспроста. У вихідні, і тільки у вихідні, пошту з Союзу видають. Листи та газети. Всім «Известия» потрібні. Там курси валют публікуються. Кожен обчисленнями зайнятий: зараз міняти валюту на сертифікати або почекати, поки курс валюти скаче. Яка позиція радянського Держбанку через тиждень буде, відомо тільки дияволу в пеклі і нікому іншому, навіть голові Держбанку СРСР.

А ще у вихідні дні в посольствах радянських по всьому світу особливі магазини працюють, з цінами дивовижними; вся радянська колонія в магазин валом валить. У неділю лекції читають. Всі також валом валять. Та не тому, що лекції люблять. Там на лекціях всім хрестики ставлять: був, не був. Взагалі-то нікого не змушують на лекції ходити, справа твоя. Тільки коли раптом здасться комусь, що Іван Никанорович, наприклад, апатію проявляє і політикою рідної Комуністичної партії не особливо цікавиться, то йому — евакуація. Раптово серед ночі в двері подзвонять: татусь ваш себе не тямить, попрощатися бажає. І конвой до Івана Никанорович приставлять: хочеш прощатися з батьком, не хочеш, а гайда до літака.