Розділ «Акваріум»

Ночами ми перегортаємо реєстраційні книги. Чим чорт не жартує, а раптом зважиться хтось із цих людей вдруге в те ж саме місце повернутися? А коли й ні, ми інших знайдемо.

Реєстраційні книги — це минуле. Шкода, проте його не повернеш. Однак, гортаючи книги про минуле, ми ясно бачимо контури наших майбутніх операцій.

6

Командир серйозний. Командир суворий.

— Наказом начальника Генерального штабу призначений мій перший заступник.

Ми всі мовчимо.

— Олександре Івановичу, зачитай шифровку.

Олександр Іванович, перший шифрувальник, оглядає нас поглядом, який нічого не виражає і опускає очі на невеликий яскраво-жовтий листок цупкого паперу:

— Цілком таємно. Наказую призначити першим заступником командира дипломатичної резидентури ГРУ 173-В полковника Мороза Миколу Тарасовича. Начальник Генерального штабу Маршал Радянського Союзу Огарков. Начальник ГРУ генерал армії Івашутін.

Командир посміхається. Перший шифрувальник посміхається. Посміхається Микола Тарасович. Він знову Молодший лідер. Посміхаюся я. Посміхаються мої товариші. Не всі.

У нас в ГРУ, а також у всій Радянської Армії, в КДБ, у всьому Радянському Союзі піднесення після опали — річ рідкісна. Це ніби як з могили назад повернутися — мало хто повертаються. Зрив означає падіння. А падіння — завжди на самісіньке дно, на камінчики.

Ми підходимо до Молодшого лідера і по черзі вітаємо його. Йому більше немає потреби використовувати формулу «Іменем резидента», він тепер всемогутній і юридично. Він тисне руки всім. Тільки мені здається, що він не забув тих, хто потішався над ним, коли його падіння почалося. Не забув. І ті, хто потішалися, також знають, що не забув він. Згадає. Не зараз, почекає. Всі знають, що очікування помсти гірше за саму помсту. Молодший лідер не квапиться.

— Вітаю вас, Миколо Тарасовичу.

Це моя черга підійшла. Він тисне мені руку, дивиться в очі. Він тихо каже мені «дякую».

Крім нас, тільки Навігатор та перший шифрувальник розуміють справжнє значення цього «дякую». Місяць тому агент 173-В-41-299, який став тепер співвласником маленького готелю і підпорядкований мені, викликав мене на екстрену зустріч і повідомив про нашого гостя з маленького бельгійського міста, назва якого сниться будь-якому офіцеру ГРУ. На вербовку мав виходити я — негайно. Я прийшов до Навігатору і відмовився: не можу, досвіду недостатньо. За цю вербовку я б отримав червону зірку на груди або срібну на плечі. І досвіду у мене досить. Однак... відмовився. Навігатор послав Миколу Тарасовича. Ось він сьогодні й іменинник.

— Дякую, Вітю.

Це Навігатор мені руку тисне. Все навколо дивляться на нас. Ніхто нічого не розуміє. Чому мені раптом Навігатор руку тисне? За що дякує? Начебто не я сьогодні іменинник. А Навігатор мені руку на плече поклав, по спині плескає: буде і на твоїй вулиці свято. Не знаю чому, та я очі донизу опустив. Не шкода мені тієї упущеної вербовки, нітрохи не шкода. Нехай вам пощастить, Миколо Тарасовичу.

7

Хворіють тільки ледарі. Невже важко раз на місяць в ліс вибратися і покласти край всім хворобам! Чому б не запобігти всім прийдешнім недугам? Я такий час завжди знаходив, навіть в періоди самого безпросвітного забезпечення. А зараз й поготів.

Я далеко в горах. Знаю, що тут нікого немає. Вмію це перевіряти. Ні-ні, ні схованки, ні зустрічі на мене не чекають. Мене чекають мурахи. Великі руді лісові мурахи. Ось їхнє царство, місто-держава. На сонячній галявині між соснами. Я роздягаюся і кидаюся в мурашник, як в холодну воду. Їх тисячі. Натовп. Мурашиний Шанхай. Побігли по руках і ногах. Ось один боляче вкусив, і тут же вся мурашина зграя вчепилася в мене. Коли посидіти довше — з’їдять всього. А коли витримати тільки хвилину — зцілюють. Це — як отрута зміїна. Багато — смерть. Трохи — ліки. Недарма змія символом медицини вважається. Тільки я зміїною отрутою не лікуюся. Не знаю чому. Просто часу ніколи не було. А на мурах часу багато не треба. Знайшов величезний мурашник, та й стрибай у нього!