Розділ «Акваріум»

Невразливість розвідувальної мережі ГРУ забезпечується перш за все тим, що кількість зустрічей з цінною агентурою зводиться до мінімуму і, коли можливо, — до нуля. Я працюю з 299-м агентом десять місяців, однак ніколи не бачив його і не побачу. Безособові зустрічі з ним проводяться по два-три рази на місяць, проте за двадцять один рік роботи в ГРУ він мав лише шість особистих зустрічей і бачив в обличчя лише двох офіцерів ГРУ. Це правильна тактика. Відсутність особистих зустрічей захищає нашу агентуру від наших же помилок, а наших офіцерів — від скандальних провалів і сенсаційних фотографій на перших шпальтах газет.

При безособовій зустрічі офіцер ГРУ і його агент можуть перебувати в десятках кілометрів один від іншого. Ніхто з них не знає, де знаходиться його співрозмовник. Для передачі повідомлення або для обміну повідомленнями ми не використовуємо радіо чи телефон. Ми використовуємо водопровідні чи каналізаційні труби. Іноді два спеціальних апарати можуть бути підключені до металевого паркану або до огорожі з колючого дроту. Ці «ділянки зв’язку» заздалегідь підбираються і перевіряються забезпечуючими офіцерами.

А найчастіше для зв’язку з цінними агентами ГРУ використовує воду. Нехай поліція прослуховує ефір. Вода — кращий провідник сигналів, і набагато менш контрольований. Коли поліція почне контролювати всі водойми, все річки, озера, моря та океани, тоді ми перейдемо на інші способи агентурного зв’язку. Інститут зв’язку ГРУ що-небудь до того часу придумає.

6

Краплі роси на чоботях. Я бреду по високій мокрій траві до озера. Берези та ялини навколо. Клини ялинових верхівок суцільним частоколом довкола води. Стінкою. Тиша дзвенить. На сучок би не наступити. Навіщо шум? Шум ображає цю чисту воду, цю кришталеву прозорість неба і рожеві вершини гір. Тут завжди буде тиша. І коли сюди прийдуть бійці спеціального призначення, гуркіт солдатських чобіт не порушить тиші: м’яке взуття диверсанта не стукотить, як кований чобіт піхотинця. Потім тут пройде 6-а гвардійська танкова армія. Це буде гуркіт гусениць і ревище двигунів. Проте зовсім ненадовго. Знову запанує дзвінка тиша, і маленький затишний концтабір на березі озера її не порушить. Можливо, я буду начальником табору, а може статися, звичайним зеком вкупі із місцевими соціалістами та борцями за мир. Так завжди було: хто Червону Армію першим вітає або з нею про мир домовитися бажає, першим під її ударами й валиться.

7

Землю зоря обіймає. Земля захоплено вітає схід світила. Життя тріумфує. Життя торжествує, готуючись зустріти водоспад світла, який рине через вершин гір сяючими бризками. Ось зараз, ось ще трохи. Оглушливий щебет загримить гімном, вітаючи світло. А зараз ще тиша. Не заблищали ще діамантами краплини роси, не потекло ще червоне золото схилами гір, не приніс ще легкий вітер аромат диких квітів. Природа вщухла в останню мить перед вибухом захоплення, радості і життя.

Хто милується цим? Один я. Вітя-шпигун. А ще мій агент під 299-м номером. Він пробирається до озера зовсім з іншого боку. Цікаво, чи розуміє він поезію природи? Чи може він годинами вслухатися в її шерех? Чи усвідомлює він, що зараз ми з ним удвох ведемо підготовку до будівництва маленького концтабору на пологому березі? Чи розуміє цей старий дурень, що і я, і він можемо стати мешканцями цього самого мальовничого в світі табору? Чи тямить він, що ті, хто дуже близько біля жерла м’ясорубки працює, потрапляють в неї частіше звичайних смертних? Чи думає він своєю дерев’яною головою, що волею випадку його табірний номер може бути дуже схожим на його агентурний індекс?

Нічогісінько він не думає. Мені діватися нікуди, я народився і виріс в цій системі. І від неї не втечеш. А він, сучий син, добровільно нам допомагає. Коли комуністи не поставлять мене до стінки, не спалять в крематорії і не втоплять в переповненій баржі, а поставлять концтабором командувати, то таким добровільним помічникам я особливий сектор відгороджу і годувати їх не буду. Нехай по черзі один одного зжирають — як щури в залізній бочці зжирають найслабшого першим, трохи сильнішого — другим. Нехай кожен день вони з’ясовують, хто з них найслабший. Нехай кожен заснути боїться, щоб його, сонного, не задушили і не з’їли. Ось, можливо, тоді зрозуміють вони, що немає на землі гармонії й бути не може. Що кожен сам себе захищати зобов’язаний. Ех, чорт! Поставили б мене начальником табору!

Час.

Закидаю вудку до озера. Моя вудка на звичайну дуже схожа. Різниця тільки в тому, що з ручки можна витягнути невеликий дротик і приєднати його до годинника. Годинник, в свою чергу, з’єднаний кабелем з маленькою сірою коробочкою. Від годинника кабель йде по рукаву і опускається до внутрішньої кишені. Циферблат мого трошки незвичайного годинника засвітився, а за хвилину згас. Це означає, передача прийнята і записана на тонкий дріт мого магнітофону. Хвилі, які несуть повідомлення, не поширюються в ефірі. Наші сигнали поширюються тільки в межах озера і за його береги не виходять. Повідомлення завчасно записуються на магнітофон і передаються на граничній швидкості. Перехопити агентурне повідомлення дуже важко, навіть коли заздалегідь знаєш час і місце передачі і частоту. Не знаючи цього, перехопити передачу взагалі неможливо.

Я роблю вигляд, що заводжу свого годинника. Циферблат трохи засвітився і погас: повідомлення у відповідь передане. Час вудки змотувати.

Розділ 24

1

— Товаришу генерал, я мав зв’язок через воду з Двісті дев’яносто дев’ятим. Він повідомляє, що в найближчі місяці в його готелі навряд чи будуть клієнти з місць, які нас цікавлять.

— Погано.

— Однак Двісті дев’яносто дев’ятий недарма хліб їсть. Він встановив дружні відносини з власниками сусідніх готелів і іноді під різними приводами має можливість переглядати записи про бронювання номерів.

— Ти думаєш, це безпечно? — Командир знає, що це безпечно, однак він зобов’язаний поставити мені це питання.

— Ні, товаришу генерал, небезпеки немає, Двісті дев’яносто дев’ятий хитрий і досвідчений. Так ось, він повідомляє, що в сусідньому готелі... — я присуваю до себе аркуш паперу і пишу назву готелю. Я не маю права називати дати, адреси, назви або імена. Навіть в захищених кімнатах ми мусимо писати це на папері, іноді при цьому вимовляючи дати, назви і імена, які абсолютно не стосуються справи. — У сусідньому готелі зарезервовано місце для людини, — я пишу ймення на папері. — Вона працює в Іспанії. У місті...

Я присунув аркуш паперу ближче і з урочистим видом накреслив величезними літерами назву міста: Рота.