Розділ дванадцятий, в якому зі сцени зникають зайві

Тепер він замінив Ичі на роботі міського гробаря. Але інтриґа й далі не давала багатьом спокою: куди ж і чому зник Ичі? Питання ці хвилювали не лише бабусь на лавках, декому доводилося займатися ними службово. Хай там як, хоч ніхто й не подавав офіційної заяви, бо в колишнього гробаря не було родичів, та оголошення в газеті стало підставою для початку слідства. Міліція провела обшук у будинку, де мешкав Ичі. Як і очікувалося, жодних слідів злочину, жодних натяків на боротьбу знайдено не було. Щоправда, виліз один факт, який міг би розворохобити містян на довгі місяці. Але, зваживши всі за і проти, старший сержант міліції Лисенко, справжній патріот Ведмедева й України, згадав, що його обов'язком є дбати про спокій мешканців, тож вирішив той факт приховати. В інтересах громади, звісно ж. А саме: нишпорячи в особистих речах зниклого, пильний правоохоронець знайшов у матраці схованку з двома тисячами американських доларів. Вочевидь, це були всі заощадження Ичі. Якби ведмедівці дізналися про знахідку, то ще довго б обговорювали, звідки в гробаря такі гроші, нарікаючи, що він у найскрутнішу мить обдирав їх, як липку, а сам, бачте, жив на широку ногу, долари тисячами відкладав. Тож Лисенко вирішив зайвий раз ведмедівців не тривожити, а гроші патріотично сховав у кишеню.

Хоча, якщо подумати, знайдена в матраці готівка мала би підштовхнути міліціонера до деяких професійних висновків, адже свідчила не лише про захланність гробаря, який не соромився наживатися на чужому горі, а й про те, що Ичі нікуди не поїхав. Бо якби людина роками збирала гроші, а відтак вирішила кудись звіятися, то напевно взяла б їх із собою в нове невідоме життя. Відповідно, це означало, що Ичі зник раптово сам для себе — не зібравши речей, не запланувавши виїзду чи втечі, не підготувавшись, одне слово, заздалегідь. З іншого боку, уявити, що Ичі хтось викрав чи вбив, теж було неможливо: гробар був таким сильним і страшним, що, здавалося, його й сама смерть боїться. Хай там як, з думками чи без, а міліціонер мусив ще трохи побігати, записуючи свідчення дотичних до Ичі людей. Він зібрав покази у працівників комунального підприємства «Дорога до раю», у сусідів зниклого, після чого настала черга зайнятися і фонтаном.

Коли старший сержант міліції Лисенко посеред спекотного серпневого дня на центральній площі Ведмедева почав шарпати ручку дверей будівельного майданчика, щоб порозмовляти з робітниками, назустріч йому вийшов Йосип Лях, який сказав, що Ичі тут не було вже давно. Мовляв, одного разу він просто пішов з роботи, а наступного ранку не прийшов. От і все. Ні, нічого з будівельного майданчика не зникло, жодних крадіжок не було, якихось дивних ситуацій теж, Ичі ні на що не скаржився. Просто одного дня зник, немов у воду канув.

До подиву молодого сержанта, уже на п'ятій хвилині розмови на площу примчав Ігор Лях, а ще за кілька хвилин з'явився і міський голова Золтан Барток, який виглядав чомусь розгублено і навіть перелякано. З'ясувавши, що міліціонер всього-на-всього збирає свідчення про зникнення Ичі, мер розслабився і порекомендував слідчому шукати в інших місцях, не заважаючи будівництву Фонтана Єдності, майбутньої окраси міста. Сержант Лисенко, здивований і спантеличений такою швидкою появою першої особи міста, перепросив за клопоти й забрався у відділок. Тим більше, що тут усе одно неможливо було розмовляти, оскільки потужна машина, яка протягом останнього тижня цілодобово працювала на будівельному майданчику, гуділа так, що на центральну площу навіть голуби перестали залітати, а сама земля весь час дрижала, немов площа Миру перетворилася на гігантський тренажер для антицелюлітного масажу. Тож повернувшись на роботу, слідчий з чистим сумлінням — і доларовою сатисфакцією — закрив справу у зв'язку з відсутністю складу злочину: ніхто Ичі не шукав, жодних трагічних звісток про нього не надходило, а сам він був уже дорослою людиною, тож міг іти світ за очі, не попереджаючи про це колег, сусідів чи міліцію. А невдовзі у місті балачки про Ичі й зовсім стихли: ну, зник собі чоловік, виїхав, то й виїхав. Зрештою, колись тут не залишиться взагалі нікого.

Тиса ці розмови також не непокоїли. Він знав, що гробар лежить у будинку Уляни Дмитрівни Крук на околиці Ведмедева. Шкода, звісно, що таке сталося з порядним і роботящим чоловіком. Але, слава Богу, все ж була надія, що той вийде з коми найближчим часом. Як же він здивується, побачивши прогрес у будівництві тунелю! Таки мали рацію брати Ляхи, коли називали їхню попередню роботу дитячими забавками. То був і справді не тунель, а якась примітивна середньовічна яма. Зате тепер!

Взявшись до роботи, Ігор з Йосею не гаяли часу. Як і обіцяли, вже за кілька днів стару гілку тунелю, що її вони називали не інакше як «кишка для глистів», засипали, й почалися роботи з поглиблення ями. Тим часом на своє засідання зібралася Ведмедівська міська рада, на сесії якої Золтан Барток виголосив палку промову, в якій визнав, що місто живе у винятковій скруті, що соромно такому місту знаходитися в центрі Європи, що з літаків, які пролітають над Ведмедевом, зовсім не видно нашого древнього поселення, а отже, й туристи не здогадуються про його існування. А все тому, переконував далі міський голова, що древнє європейське місто потопає в пітьмі. Електричний струм у центрі настільки слабкий, що запобіжники вибиває навіть від електричного чайника. Далі так жити не можна: або депутати підтримають рішення виділити кошти на закупівлю нової трансформаторної для центру Ведмедева, або мер дуже образиться і ні з ким тиждень не розмовлятиме.

Або-або, пан або пропав. Депутати зглянулися, виділили необхідну суму з міського бюджету, а потім ще кілька днів обговорювали образ, що вразив їх найбільше: на висоті десяти тисяч метрів летить «Боїнґ», пасажири з надією прилипають до ілюмінаторів, адже знають, що під ними якраз має бути одне з найдревніших європейських міст, центр Європи, тож вони вдивляються, але бачать під собою лише чорну пустку. Через шість днів монтери уже заходилися встановлювати нову трансформаторну на одній з прилеглих до площі Миру вуличок.

Не встигли в центрі запустити струм, як підоспіла й важка техніка. Ведмедівці з відкритими ротами проводжали поглядом велетенські машини, що одного ранку наприкінці липня в'їхали в місто. Цілісінький день на площі Миру тривала зміна декорацій: спочатку знесли паркан навколо будівельного майданчика, потім звідти прибрали навіс, столик, лавки, купи землі й сміття, тоді приїхав кран, який підняв з причепа вантажівки якусь неймовірну коробку й акуратно поставив на саму яму майбутнього фонтана. З іншого причепа вивантажили гігантський бур, схожий на збільшений у тисячу разів шуруп-саморіз. Ще з кількох вантажівок на площу викотилися сотні секцій бетонних труб, які робітники складали в чотири ряди навколо дуба.

Увесь цей гармидер зібрав у центрі міста всіх міських роззяв — від малого до великого: бабусі приходили з онуками, пияки й нероби ховалися в затінку з пивом у руках, мамусі з візочками намотували кола по периметру площі, депутати, підприємці й чиновники розглядали чудасію з вікон міської ради, а навколо робіт бундючно походжав міський голова Золтан Барток. Раз у раз містяни розпитували його про призначення всіх цих машин і конструкцій, але мер лише чванькувато кидав фрази про фонтан, нову Європу, злагоду в нашому домі і перспективи Ведмедева. Тоді якийсь старигань, відволікшись від ловлення ґав, запитав у Бартока: а чи правда, що фонтан буде таким потужним, що вода з нього битиме аж до неба, оскільки навіщо в іншому випадку такі товстелезні труби? Літній людині не годилося грубіянити, тож міський голова терпляче пояснював старому, що такі труби потрібні для підведення в центр міста води з Тиси — мовляв, вода буде не лише для фонтана, а й для всього міського водогону.

Знайшлися — куди ж без них? — і нахабні буркотуни, яким ніколи не вгодиш і які кожну ідею критикують на чім світ стоїть. Вони ходили площею від одних людей до інших, єхидно усміхаючись і ремствуючи, що це лише гроші платників податків розкрадають, що мер збожеволів, бо замість збудувати нове відділення лікарні, відремонтувати школу чи залатати дорогу він узявся за встановлення фонтана. А воно ж видно з кількості всілякої машинерії, що задоволення це дорогуще, задрипаному Ведмедеву зовсім не по кишені. Більше того, ніяк не могли заспокоїтися ядучі критикани, у місті центральний громадський туалет — дерев'яний, і смердить у ньому так, що люди бояться заходити всередину, тому свої справи залагоджують навколо туалету, тож у радіусі двадцяти метрів там тепер мінне поле. І що, коли з усієї Європи приїдуть люди на фонтан дивитися, у туалет вони куди підуть, у той же фонтан?! Золтан Барток, до його честі, всіма цими інсинуаціями не переймався, за старою звичкою називаючи опонентів агентами, які жирують на іноземних Грантах. Ті, своєю чергою, теж не залишалися в боргу і твердили, що міському голові Ведмедева «плюй у писок, а він каже, що дощ паде».

До вечора розвантаження закінчилося, вантажівки від'їхали, а нечисленні робітники ритмічними ударами молотків почали збивати новий паркан. Тепер будівельний майданчик неабияк розрісся, заповнюючи собою майже всю площу. Над ним височіла могутня крона дуба, який незворушно спостерігав за гарячковою біганиною навколо. Наступного ранку на площі все було дбайливо обгороджене, а на паркані висіли широкоформатні фотографії старого Ведмедева. На превеликий подив містян, не залишилося й чужих робітників. Якщо ще вчора нарікали, що міська влада могла б і своїх найняти на будівництво такого великого об'єкта, а не привозити невдатних зайд із Ужгорода, то нині довелося прикусити язика: виявилося, що працювати будуть усього двоє осіб, та й ті — місцеві: Ігор і Йосип Ляхи. Техніка була настільки сучасною, що майже не потребувала людських рук. Зрештою, думали собі ведмедівці, для будівництва фонтана багато розуму й не треба.

Містяни здивувалися б ще більше, якби дізналися, що установка потребує навіть не двох чоловік, а одного. Але щоб пришвидшити роботу на такому коштовному в орендуванні обладнанні, спільники вирішили працювати в дві зміни: вдень і вночі. Виглядало це так, що вранці Йосип підкочував до машини нові секції труб, які вона самостійно опускала на дно й рухала тунелем. Чоловік сидів у невеличкій кабіні з великим монітором, де завдяки камерам і лазерам спостерігав за роботою й напрямом буріння. Двічі на день і один раз уночі треба було вивозити вантажівку з вимитим ґрунтом, раз на день підставляти нові секції труб — це й уся робота. Решту апарат виконував сам, методично вгризаючись у землю і залишаючи за собою готову трубу.

Як і планувалося, установка Lovât працювала без збоїв, прокладаючи метр за метром тунелю. Уже через кілька днів після початку робіт спільники впевнилися в реалістичності задуму запустити рух тунелем до Дня Незалежності України. Все працювало безперебійно, лише раз на тиждень доводилося вимикати машину, щоб під'єднати проведені комунікації. У такий час Ігор сідав у кабіну з монітором, а Йосип залізав у тунель. Там він поєднував електричні кабелі на стиках секцій труб, вкручував патрони для жарівок, збивав скобами докупи рейки, якими вже невдовзі мав піти міні-потяг. Так само раз на тиждень — переважно в сутінках, щоб не привертати уваги людей — на будівельному майданчику з'являлися міський голова Золтан Барток, Ікар, Дохторка, Геній Карпат і Тис. Вони інспектували роботи, круглими від подиву очима вдивляючись у карту, на якій було накреслено новий відрізок тунелю. Спільники й не зчулися, як одного разу всім подзвонив Ігор, щоб запросити на келих шампанського з нагоди проходження державного кордону України. Тепер їхня апаратура, яка знаходилася під дубом на центральній площі Ведмедева, керувала буром, що гриз уже угорську землю. Радості не було меж!

Тис тішився, як дитина, адже його ідея, несподівано з'явившись щойно навесні цього року, дуже стрімко втілювалася в життя. Це підгодувало його манію величі, тож тепер він цілими днями міг лежати у кріслі свого кабінету, уявляючи майбутню славу і внесок в історію Європи. Він заплющував очі й бачив у підручнику за восьмий клас розділ «Тис», в якому розповідалося про видатного сина Срібної Землі, що подарував Європі Україну. Його будинок перетворювався на музей з аудіогідами двадцятьма мовами. Ніхто й ніколи більше не прибирав у цій кімнаті, щоб зберегти той первозданний хаос, який надихав Михайла Олексійовича Чвака. Чи то пак Тиса, який узяв своє історичне ім'я від могутньої й водночас витонченої вічної ріки.

Особливу приємність учителеві історії чомусь справляли думки про власний похорон. Тис бачив, як стотисячна процесія несе вулицями Ведмедева труну з його тілом, щоб поховати біля входу в тунель — найбільше й найважливіше його дітище. А під час відмолювання всі плачуть: плаче Марічка, плаче і картає себе за свої неприємні слова на адресу такого геніального й люблячого чоловіка; плачуть мер і президент України, оскільки розуміють, що в них шансів аж так увійти в історію немає; плаче Сільвіка, продавчиня з гастроному, яка не раз відмовляла налити йому на бороду й глузувала з його оповідей про київських князів; плаче начальник митниці, бо Тис був єдиною особою, що змогла його так нищівно ошукати; плачуть діти, які колись так нечемно дали йому прізвисько Карбід; плаче великими сльозами й саме бездиханне тіло Тиса, адже йому жаль покидати цей світ таким молодим, коли було ще стільки планів і ще так багато хотілося зробити для України!

У цій солодкавій задумі минали дні Тиса, який тепер зовсім не мав що робити: брати Ляхи відмовилися від їжі, яку він їм хотів приносити, а в школі тривали літні канікули. На диво, навіть Марічка не чіплялася до нього зі своїми вічними докорами й невдоволенням. Не можна сказати, що в їхню родину повернулися гармонія й затишок, але від певного часу дружина почала ставитися до чоловіка значно прихильніше. Насправді вона нічого не знала — Тис так і не звірився їй, зв'язаний присягою мовчання перед спільниками. Але той факт, що вчитель спілкувався тепер не з пияками, а з поважними бізнесменами й меценатами (хай навіть вони були контрабандистами, але все ж!), став рідше заглядати в генделики й до найближчого гастроному, заприязнився з самим мером, не міг не тішити її зболену душу. Вочевидь, у чоловіка нарешті знайшлося якесь заняття, що повністю поглинуло його, справа, якій він себе присвятив, тож Марічка не закрутила носом, коли Тис нещодавно попросив її щодня готувати ситний обід, який він відносив на будівництво міського фонтана. Яким чином її чоловік дотичний аж до настільки віддаленої від його професії праці, Марічку не цікавило, адже вперше після трагічної смерті Катрусі Тис став більш-менш нормальним. Тож вона й не займала його.

Тепер, коли після встановлення самопрохідної машини тунель уже ніяк не потребував учителя, Тис лежав і мріяв. Але зовсім скоро це йому набридло, хоч він і пробував займатися наукою: наприклад, вираховував на калькуляторі, за скільки років вагонетки зможуть перевезти в Євросоюз усіх громадян України. Прогноз виходив не надто втішним, бо якщо Дохторка одну вагонетку забере виключно для своїх потреб, а Мірча часом перевозитиме пакистанців, то євроінтеґрація затягнеться ще на півтора роки. Решті також не сиділося на одному місці, коли під ногами втілювався в життя настільки амбіційний проект. Тому коли після келиха шампанського з нагоди проходження буром лінії кордону Уляна Дмитрівна запросила товариство на найближчу неділю до себе додому на невеличку вечірку, всі охоче й радо погодилися.

У неділю ввечері за Тисом заїхав Геній Карпат, і вони попрямували до будинку Дохторки. Учитель історії знову надягнув свій найкращий — білий — костюм, а в руці мав літні хризантеми з власного городу. Вони якраз виявилися незайвими, оскільки Уляна Крук святкувала День народження, хоч нікого про це й не попередила. Після коротких привітань і обміну люб'язностями (зокрема Дохторка сказала: «Не роззувайтеся, мені легше пропилососити, ніж потім два дні всю хату провітрювати») гості всілися за стіл.

Розкіш обстановки вражала. Тис не розумів, звідки в простої лікарки взялися гроші на найдорожчі меблі і найсучаснішу техніку, як вона могла заробити на стільки творів мистецтва, що заповнювали кожну кімнату, з якого переситу вирішила вона встановити у гостьовому туалеті золотий унітаз. Але найкраще, що було у цьому багатстві, це безліч різновидів алкоголю, які раніше вчитель міг бачити лише в закордонних фільмах. Повністю віддавшись атмосфері свята, він почергово наливав собі ґраппу, бехерівку, єґермайстер, ром світлий, ром темний, бурбон, скотч, житнє віскі, червоне італійське вино, французьке розе, просеко, сербську ракію, болгарський пелінковац, румунську цуйку, кальвадос, вірменський коньяк, французький арманьяк, абсент, фінську горілку, польську зубрівку, бельгійське пиво. Усім посмакувавши, Тис остаточно зупинився на сербській сливовиці, оскільки та була найближчою до традиційних для Ведмедева самогонок.

Зручно вмостившись у глибоких фотелях, спільники обговорювали майбутні перспективи. Ледь захмелівши, Дохторка сказала, що за один рік безперервної роботи вагонетки вона зможе купити невеличкий острівець в Індонезії. Золтан Барток заявив, що після початку роботи тунелю піде з посади мера й присвятить себе бджолярству: заведе власну пасіку на сотню вуликів, там у нього буде своя лікувальна камера з ліжком, навколо якої роїтиметься від бджіл, адже їхнє біополе зцілює і молодить. Ікар поділився планами, як за виручені гроші підкупить усіх європейських політиків, після чого вони знімуть обмеження з куріння в громадських місцях, і динаміка поширення тютюнопаління знову поповзе вгору. А хто забезпечуватиме всіх курців Європи дешевими сигаретами? Він, Ікар. Максимально розслабившись і вже майже лежачи горілиць у кріслі, Тис помріяв про євроінтеґрацію України й поступове перевезення через тунель усіх сорока мільйонів українців, бо вони на це заслуговують, бо ще князь Святослав, бо й так далі. Геній Карпат добродушно додав, що й Пакистану не завадила б євроінтеґрація, чим він на свій лад і буде займатися.