Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Громадянину Табачник, ви що, гратися зі мною у виставу сюди прийшли?

Рвучко підвів старого під пахви, силоміць усадовив на табурет.

Зусель завовтузився і знову спустився на долівку. Начебто почав шукати картуз. Я подав просто на голову. Насунув. Злегка пристукнув.

З останніх сил чітко сказав:

— Отже, відповідайте на мої запитання. І останній раз ставлю вас до відома, що тут не шапіто на дроті. У вас розуму зовсім нема, нащо ви з собою Штадлера притягли? Ви думати розучилися, навіщо ви свідка при подібних розмовах ставите?

Зусель мовчав. Він нікуди не дивився. Ні в підлогу. Ні в стелю. Ні на мене. Хитався на табуреті із заплющеними очима. І йому незручно було хитатися, тому що я його дуже близько присунув до столу, коли прилаштовував на місце.

Я зробив вигляд, що спокійний.

— Пояснення вашій, так би мовити, дурнуватій поведінці бачу одне: явка з метою величезної провокації. Згодні? Відповідати!

Останнє слово я, звичайно, голосно вигукнув і грюкнув кулаком по столу. Тарілка з салом-цибулею підскочила. Штадлер, коли намагався витягнути з-під неї свою цидулку, посунув її до самого краю.

Після мого стуку тарілка підскочила і звалилася на коліна Зуселю. Він від поштовху розплющив очі і встиг схопити тарілку на льоту. Дурний-дурний, а реакція, як у голкіпера.

Випробуваний прийом дав фатальну помилку. Зусель від вигляду сала у своїх руках зомлів. Або щось таке.

І в непритомному стані заголосив своє молитовне.

І голосно, гад, з хлюпанням. А вже ніч. Сусіди сплять.

Я закрив йому рота рукою. Він став мукати значно тихіше. Я стиснув сильніше. Він замовк.

Я прибрав руку і зрозумів: громадянин Зусель Табачник помер. І останньою виною тому — моя дужа рука. Не розрахував. Затискав рот. А захопив і ніс.

На фронті таке зі мною, та й з іншими, які ходили в тил ворога за «язиками», траплялося. Було страшне розчарування і досада. Але горя не відчувалося. Війна є війна. Але тут…

Я був у розпачі. Під неминучий удар було поставлено не тільки моє життя, але й благополуччя моєї родини.

Я закрив Зуселю Табачнику очі навіки.

Не допускаючи думок про стороннє, міцно закатав Табачника у плащ-намет. Новий плащ-намет, нещодавно видали.

Пакунок вийшов великий, але підйомний. Хоч відомо, що мертвий важить більше за живого. Я пропустив повз себе думку про те, що схудлість і загальна незугарність Зуселя мене завжди смішила і викликала легке презирство. Зараз він мені цим дуже сприяв. І я сказав йому «спасибі» від усього серця. П’ятдесят з гаком кіло для мене не вага.