Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Дізнавач

Будьмо відверті. Життя людей, з якими я мав справу за своїм фахом, склалося таким чином, що воно не склалося.

Доля будується на ґрунті відсебеньок. А відсебеньки — важка річ. І не кожному під силу співвіднести.

Розповім про один випадок з широкої практики часу. Події відбувалися на початку п’ятдесятих років, як тепер прийнято висловлюватися, XX століття.

Мова про справу такої собі Горобчик Лілії.

Тоді я працював в органах міліції в місті Чернігові Української РСР. У чудовому краю, де кожна людина могла слухати солов’їв і шум тополь на старих вуличках. Милуватися календарем із квітів на центральній площі. Гуляти поряд із пам’ятками сивої давнини.

На такому тлі справа Горобчик видавалася незвичайною. Про що я й подумав, коли мені її доручили.

Треба зазначити, що після війни багато хто різко отримував нову спеціальність мирного життя.

У війську я служив у розвідці. Неодноразово ходив по «язиків» і приводив або притягав їх для подальшого використання. У мене є бойові нагороди, в тому числі Бойового Червоного Прапора і Червоної Зірки. Я своєю кров’ю ввібрав повагу до загальної справи.

Як демобілізований офіцер-розвідник, я пішов у міліцію. Закінчив курси і як дізнавач працював на своїй посаді. Якщо ставалися вбивства чи інші тяжкі злочини, тут же підключався слідчий з нашого слідчого відділу або з прокуратури. Але саме того конкретного разу вийшло інакше.

Мені наш начальник Свириденко Максим Прокопович зробив поступку і трохи порушив. Таким чином, саме мені, дізнавачеві, випало з’ясовувати, як саме вийшло із тим убивством.

Громадянку Горобчик убили ножем. Знизу, ударом у серце, під лопатку. Тому крові майже не було.

У силу того, що вік мій був незначний, я хотів підійти до справи із величезною ретельністю, щоб з усього стало видно: доручення буде виконано з честю.

Я не вів докладних записів і тому тепер мені спокійно. Не треба ритися в папірцях і звірятися. З досвіду життя я впевнений: звіряння матеріалів ні до чого доброго не призведе.

Горобчик лежала посеред свого двору на вулиці Клари Цеткін, будинок 23, де мешкала сама, 18 травня 1952 року. Тому лежала в легкій сукні в горошок, за модою. Жінка-медик визначила, що зшита сукня доброю кравчинею. Це навело мене на думку, що треба 6 дізнатися, хто її пошив.

Сусідка потерпілої вказала мені на якусь Лаєвську Поліну Львівну як на кравчиню і подругу. Середнього віку, неприємної зовнішності — очі витрішкуваті і губи намальовані гострим сердечком. Відому за своєю майстерністю. Крім майстерності, у неї була здатність до мислення.

Жінка непроста. Самотня після всього лиха, яке нікого не обминуло, але її, за її розрахунками, більше за всіх. І за це їй усі боргували увагу і повагу. Але це як зауваження.

Знаючи за Лаєвську, я вийшов на такого собі Мойсеєнка Романа Миколайовича, що був у любовних стосунках з убитою жертвою.

У зв’язку зі специфікою того року єврейське прізвище постраждалої відразу навіяло мені певні побоювання — чи не приплетена тут державна політика. Хоча все одно всі нації у нас рівні. Особливо в результаті Великої Вітчизняної війни.