Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Картузом закрив старому обличчя. Але передумав і натягнув як треба. На шрам. За життя людина дотримувалася своїх єврейських правил, нехай і по смерті буде лад.

Не приховую, спочатку хотів загорнути тіло в плащ-намет. Але передумав. Знав роль одягу при виявленні трупів.

Знав-знав, а кишені мертвого не обшукав. Про що згадав, коли спускався з гори.

Повернувся. Розрив могилу. Обшукав. У піджачній кишені ганчірка і шматок газети. Оглянув і те і друге. Дурень. Знову закопав і поклав дерен. Давалася взнаки військова вправність.

Наостанок вдягнув плащ-намет — заховати земляні руки в кишені. У такому вигляді пішов на Київський шлях.

По дорозі біля колонки помив руки. Напився.

І різним перекладним транспортом з важким серцем поїхав у Рябину.

Дехто думає, що робота в міліції робить людину черствою. Ні. В моїй голові стояло і кривилось обличчя покійного Зуселя. Смерть його була безперечно випадкова. Будьмо відверті, він сам зробив усе для своєї безглуздої загибелі. Його фанатизм, вигуки релігійного звучання посеред ночі, загальна зухвала поведінка. Ну, схопив він голими незахищеними руками шматок сала. Ну, порушив тим самим щось зі своїх мракобісних понять. І що, треба влаштовувати кіпеж на всю хату? А назавтра сусіди напишуть до тієї ж міліції, що на квартирі у міліцейського капітана товариша такого-то, відомого тим, між іншим, що в його родині на правах рідного виховується єврейський хлопчик, діє антирадянська синагога, особливо по ночах. Зусель, коли голосив і розгойдувався, думав про ставлення свого Бога. Думка його персонального Бога на той проклятий момент йому була важливіша за думку радянської влади. А я комуніст без останку. Мені радянська влада все дала, що треба.

І ось Зуселя немає. Його передчасна смерть дряпала моє серце. Я поховав його по-людськи і втішав себе думкою, що, може, пульс старого перестав битися ще до того, як я його трохи смертельно притиснув.

Треба було ставити крапку на той момент. І я її поставив. Будь-якою ціною, як-то кажуть.

Але питання залишилися. І я над ними працював.

Про те, що Табачник приперся в Чернігів і до того ж у мою хату, точно знав Штадлер. Який був покликаний з невідомих мотивів у свідки самим Зуселем.

Факт, повідомлений мені Зуселем, про явний намір Довида Басіна писати скаргу на мою поведінку, я залишив під серйозним сумнівом. З досвіду відомо: хто хоче — той пише. А хто каже, той не настрочить. Якщо Басін навіть погрожував, то застосовував психічну атаку. Розраховував, що мені його погрози стануть відомі і я дам слабину.

Але яка слабина потрібна Довиду? Ось у чому питання.

На це питання відповідної відповіді у мене не було.

Прибув у Рябину майже за добу. Постукав у хату Діденка.

При світлі каганця побачив рідні і кохані обличчя дружини і дітей.

Ганнуся і Йоська спали на долівці, на кожусі.

Любочка запевнила, що це — найкраще. Повна свобода. До того ж кожух товстелезний і діє, як снодійне.

Любочка розташувалася на скрині. Щоб ноги не звисали, акуратно приставлений табурет. Сам господар свого місця не змінював — на печі. Тільки я відразу звернув увагу — раніше фіранок не було, а тепер Любочка влаштувала старому окреме місце відпочинку — завісила рядниною. В дірках, латану-залатану, але тим і краще — надходить свіже повітря.