Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Ану, виходь! Ганнусю, Йосипу, на Ворсклу підемо! Сонечко високо, вода глибоко!

Діти вибігли надвір. Люба — слідом.

Ганнуся кричала, Йоська їй підкрикував.

— Петре, Петре, любесенький, ми їдемо додому, в Чернігів! За нами тато приїхав! Ми зараз їдемо! Ми поїдемо на потязі! І їсти будемо в потязі, і все-все в потязі! Просто на ходу! І спати будемо!

Петро стояв у плащ-наметі пам’ятником. Йому було жарко, піт стікав по обличчю. Обтікав пов’язку на очах — і стікав далі, на підборіддя, звідти крапав на брезент.

Петро мовчав. Усією головою повернувся до Люби. Вона не подавала голосу. Але він її почув.

Люба погладила його по руці.

Сказала:

— Прощавай, Петре. Приглянь за Миколою Івановичем. Дай я тобі плащ зніму. Ти в ньому просто в землю вріс. Жарко ж.

Петро відповів бадьоро:

— А я з ночі. Вночі не жарко. Вночі прохолода. Я цілу нічку гуляв. І коло Ворскли, і так, шляхом. А зняти я й сам можу. Я не інвалід. У мене руки є.

Він відштовхнув Любоччині руки і сам скинув плащ. Під плащем на ньому були самі штани.

Ноги босі, чорні від землі й трави.

А ганчірочка на очах біла-біла.

Люба ганчірочку помацала. Ніби погладила.

Діти на хату діденкову не озирнулися. І на Петра не озирнулися.

Сяк-так дісталися Чернігова.

У дорозі поведінка Люби мене насторожила. Вона мовчала. Мовчала й мовчала. І з дітьми мовчки, і зі мною.

Удома Люба одразу оглянула все, і перші її слова були такі:

— Треба ще купити розкладачку. Ти з хлопцями в кімнаті, а ми з Ганнусею на кухні будемо спати. Стіл звідти треба винести в кімнату — щоб для занять був. На кухні до підвіконня приробиш дощечку — для широти, там їсти будемо.