Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Тому що вона — Лаєвська Поліна Львівна — сита по горло. Їй нікуди поспішати.

А я — голодний. Мені горить.

І жодного разу за весь час дороги не згадав про зниклого Зуселя. Про гроші, що у нього нібито були, — сто разів. А про нього як такого — жодного разу.

У хату до Діденка не стукав. Завалився спати просто в садку під вишнею. Ряднинка там валялася. Суха трава в головах — напевно, старий дрімав удень. Я на його місце і прилаштувався.

Подумав з радістю: пощастило. Ніяких слів пояснювати не потрібно. Нікого будити не довелося.

Встав до півнів. Тихенько стукнув у шибку.

Виглянула Любочка. Відчинила двері. Ми обнялися міцно-міцно.

Я шепнув, щоб вона пішла за мною.

Люба запитала на ходу:

— Що сталося? Ти надовго?

Повернувся до неї всім тілом:

— Нічого не сталося. Сьогодні ми з дітьми їдемо. Сідай, треба важливе тобі сказати — і пакуй речі. Сідай, сідай.

Любочка опустилася на лавку, на самий край.

Сказав:

— Довид Басін помер. Гришка і Вовку ми беремо до себе. Де двоє — там четверо. Так, Любочко?

Люба заплакала.

Але вимовила тверде:

— Так.

Діденко до моєї появи поставився спокійно. Радості не виявив, але й не бурчав.

Сказав: