Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Але коли Діденко став примірятися, як зручніше залізти в труну, не витримав. Схопив його поперек живота — зі спини і відкинув убік.

Старий упав обличчям униз.

Діти перестали сміятися. Йоська закричав. Ганнуся заплакала.

Діденко повернувся на спину, завовтузився, відразу підвестися не зміг. Діти кинулися допомагати.

Я вискочив із сараю на сонце. До нас йшла Любочка. У сарафані. Ноги крізь матерію світилися високо.

Я сказав:

— Мені погано. Дуже погано.

Непевна усмішка зникла з обличчя Любочки.

Я додав:

— Зараз підемо на річку. Удвох. Так?

Люба кивнула.

Вона поставилася до мене без ніжності, але й не відштовхнула. Звичайно, я, як чоловік, у такий момент не став чекати, але все-таки.

Ми лежали в траві і не дивилися одне на одного. Немовби щойно мало місце не кохання між чоловіком і дружиною, а непорозуміння між чужими людьми.

— Любо, про що ти думаєш? — запитав, щоб подати свій голос. Щоб вона згадала, що це я. Щоб зрозуміла, що я тут і я був з нею хвилину тому.

— Пора збиратися. Думати ніколи, Мишо. Ніколи думати.

Люба заплакала. Не як бувало іноді з нею — нишком, а вголос, просто мені в обличчя.

— Як ми будемо жити, Мишо? Як ми будемо годувати дітей?

Я зрозумів: у жінки істерика. Я трохи мазнув її по щоці, не ляпас, а я не знаю що. У всякому разі, не дуже боляче. Як іще припинити?

Вона затихла. Але погляд лишався непевний. Звідкись ізсередини, із глибини.

— Любочко, дітей виростимо. Нам би з тобою бути разом. І кохати одне одного. Ти не проти?