Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Люба мовчки підвелася, поправила сарафан. Спробувала приладнати відірвану спереду шлею, але відірвала її геть і відкинула далеко вбік.

— Як скажеш, Мишо. Скажеш — виростимо, скажеш — буду тебе кохати. Як зможу.

І швидко побігла назад. У річку обполоснутися не зайшла.

Коли я повернувся — Люба сиділа на клунках з речами.

Діденко метушився, перев’язував валізу. Кришка не закривалася. Від зусиль аж погнулася вся.

— Що ви там напхали?

Я відкинув верх. Сало в ганчірці, хліб, величезний рушник, ряднинка — та, з-під вишні, полотняна сорочка, кальсони, чоловіча білизна натільна на поворозках, чоботи майже зношені, валянки. Якесь непевне ганчір’я, допотопне, самоткане.

Я прибрав усе, крім сала і хліба.

— Миколо Івановичу, спасибі вам, звичайно, що ви для мене гостинці-подарунки зібрали. Від себе відриваєте. Але у нас із Любочкою все є. А вам і самому згодиться. Де ви нове купите?

Діденко згріб увесь мотлох з підлоги в купу, пом’яв, потім став запихати назад у валізу.

Люба махнула рукою:

— Мишо, треба забрати. Йому так спокійніше буде. Я просила, щоб залишив собі,— нізащо. — І лагідно звернулася до Діденка: — Миколо Івановичу, Миша не зі зла. Він навіть дуже вдячний. Ми заберемо. Ми обов’язково заберемо, і Миша носити буде. Будеш, Михайлику?

Вона так на мене подивилась своїм новим внутрішнім поглядом, що я кивнув.

Діденко зі старанності розпластався на кришці, але сил зав’язати навколо не вистачало. Про замок не могло бути й мови. Кришка відставала сантиметрів на десять.

Я зав’язав мотузку.

Машинально. Тим самим проклятим вузлом.

Посиділи кілька хвилин перед дорогою.

Діти не галасували.

Тиша стояла страшна.

І в тиші пролунав голос Петра: