Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

У голові у мене склалася відповідь.

Коли Довид переселився в Євчину хату, Лаєвська розпорядилася, щоб коштовності Довид узяв до себе і сховав. А щоб він сховав і не подивився, що всередині і скільки, — неприпустимо. Він дивився. Таємно від Лаєвської. А вузол йому хто зав’язував? Пацан? Гришко? Якщо Гришко, то капшук міг і після Євсеєвої смерті до Довида потрапити. І вигадки Мирона про те, що Євсей з Лаєвською заодно приїжджали, копійки виїденої не варті.

Тоді від розповіді Файди не залишалося нічого. А так не буває. Якщо людина дає неправдиві показання, обов’язково якусь правду використовує. Спирається хоч на що. Щоб не заплутатися остаточно.

Почав міркувати спочатку.

Для надійності присів на траву — на узбіччі Київського шляху — в очікуванні попутки час дарма не витрачався.

Яка мені різниця, як золото опинилося у Довида буквально?

Різниця саме в тому, чи була Лаєвська в це замішана.

Мирон стверджує, що була.

Головне, беззастережне і ясне — спочатку вузол робив Євсей. Отже, Євсей і привіз капшук. Мирон йому чужий. А Лаєвській не чужий. Євсей би до чужого з таким вантажем не заявився. А Лаєвська до рідного, та ще й залежного по всіх швах — з’явилася з упевненістю, що всі накази виконає. Мирон Євсея не знав. Придумати його образ зі слів Лаєвської — навіщо плутати зайве?

Ні.

Саме тут була крапля правди, на яку Мирон спирався всім тілом.

Капшук привезли Лаєвська з Євсеєм. Потім Мирон віддав його Довиду.

Мені це свідчить про що?

Мені це свідчить про те, що Євсей був з Лаєвською в чомусь дуже заодно. І до того дуже, що потім застрелився, залишив своїх трьох дітей і кохану дружину напризволяще.

Гроші, які Зусель у Чернігів тягнув і десь загубив або ще щось — окрема історія. Може, вони й не з капшука. Вони — це інше.

І може, Гришко саме ці гроші мав на увазі.

Я навіть не розмірковував, а внутрішньо повзав і повзав навколо капшука із золотом і папірцями у вигляді грошей, про які, до речі, Мирон нічого окремо не сказав, і навіть начебто не помітив їх особо, аж до кружляння по всьому тілу — з голови до п’ят, з п’ят до голови, і вростав у землю, втискався. А гора наді мною височіла і височіла. Височіла і височіла. Висотка, яку треба було взяти. Незважаючи на жертви. Наперекір ворогові.

У Рябину прибув уночі.

Наздогін мені брехали собаки. І я сам собі здався собакою. Бігаю, бігаю, як за своїм хвостом ганяюся. І нюх у мене наче заварений: дуже гарячим нагодували. Або сам хапонув.

Скільки разів робив план. І кожного разу план зривався або відсувався. І відсувала його пухкими руками Лаєвська. Відсувала і відсувала. І не в певний бік, а так — немов тарілку з несмачною їжею.